21 жовтня, Київ
Я більше не можу. Що робити зі старою мамою?
Не знаю, скільки ще витримаю. Спочатку здавалося, що це лише важкий період, що любов і терпіння допоможуть пережити все. Але зараз я на межі — емоційно, фізично, морально. Хіба хтось зрозуміє? Та й хай судять. Але я мушу це виговорити.
Мене звуть Марічка, я молодша дитина в родині. Старший брат Андрій на чотири роки старший. Мати народила нас у немолодому віці: його — у сорок три, мене — у сорок сім. Батьки довго не могли завести дітей, тому ми були для мами справжнім дивом. Вона віддавала нам усе — любов, тепло, освіту.
Коли мені виповнилося шістнадцять, пішов з життя батько. Для нас це був жахливий удар, а для мами — кінець світу. Брат поїхав до Польщі навчатися, потім осів там на роботі, завів родину. Ми залишилися з мамою самі.
Минули роки. Зараз мамі вісімдесят. І я все ще поряд. Але тепер це вже не просто мати. Це людина, яка потребує постійної уваги. Цілодобової. І я не впораюся.
Мама забуває прості речі. Залишає праску увімкненою, кладе ключі у холодильник, а хліб — у ванну. Я вже сто разів казала, щоб не допомагала, але вона все одно намагається — з добрих намірів, звички, бажання бути потрібною. Їй боляче від власної безпорадності.
На днях сталося найстрашніше. Мама пішла до магазину й заблукала. Не пам’ятала, де живе. Ми шукали її чотири години. Знайшли аж у Дарниці — сусідка впізнала її на зупинці. Мати була перелякана, замерзла. А я — розбита, на межі.
Таке тепер сталося щоденністю. Тривога. Страх. Відповідальність. Я не живу — я існую. Не дочка — сидінка. Це виснажує мене.
У мене є й своя родина. Чоловік Олексій, донька Настя, онуки. Я їх люблю. Але зараз усі мої думки — про маму. Я вже не маю сил. Вигоріла. Плачу в подушку, бо не знаю, як далі.
Я навіть не можу подумати про будинки для літніх без каяття. Слово «віддати» — наче зрада. Нас так виховали: мати — святе. Але чи має бути обов’язок вироком? Чи це не камінь на шиї?
Брат Андрій допомагає грішми, дзвонить. Але він у Варшаві. Він не бачить, як мати плаче, плутає мене з тіткою, як розбиває тарілки. Він не бігає по Подолу у паніці, коли вона зникає. Він живе спокійно. А я тут. У цьому колі.
Не знаю, що робити. Хочу просто дихати. Прокинутися без страху. Поїхати до онуків, не боячись, що мама запалить кухню. Хоч трохи життя. Трохи спокою.
Може, хтось засуджуватиме. Скаже: «Погана донька». Нехай спробує сам так пожити. Рік. Два. П’ять. Тоді зрозуміє, що значить бути в’язнем власної любові.
Я не хочу кидати маму. Хочу, щоб їй було добре. Щоб за нею доглядали. Щоб вона була в безпеці. Та якщо є місце, де їй допоможуть — може, варто подумати?
Не знаю. Чесно — не знаю. Але більше так не можу.
*Сьогодні зрозумів: інколи любов і жертовність — це не одне й те саме. Інколи краще знайти силу зробити вибір, ніж зруйнувати себе в ім’я вигаданого обов’язку.*
