— Ну ось, не приїде… — з гіркотою зітхає Ганна Миколаївна. — Ми з чоловіком вже й не хвилюємось, звикли. Кожного разу те саме. Спочатку обіцянки, потім мовчанка.
— Що трапилось цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пам’ятаю, ви з нею якось не дуже ладнали…
— Може, і не дозволила. Хоч син жодного разу прямо не сказав, що це вона його зупиняє. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — усе. Вона знайшла, як його тримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачите, не може виділити й одного дня, — каже Ганна, ледве стримуючи образи.
Йдеться про її 40-річного сина Ярослава. Він виїхав із рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався у обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе робив, тепер лише керує. Одружився у місті, купив житло. Усе сам. Дружину свою, Олену, знайшов пізно — обоє були вже не молоді, коли зійшлися.
— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Ганна. — І я розумію чому. Характер у неї… важкий. З першого погляду ми не зійшлися. Я намагалася, чесно. Але вона… наче з самого початку вирішила, що я — ворог.
— Я її пару разів чула по телефону, — підключається сусідка, — вона ніби кепкує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.
Олена майже не спілкується з батьками Ярослава. Раз на рік, за її великим дозволом, він може до них приїхати. І то — без неї. Цього року Ярослав обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Але невістка, як з’ясувалося пізніше, усе переграла.
— Вона вагітна, — з досадою каже Ганна. — От тепер, бачите, не можна її саму залишати. Хоч доросла жінка, медсестра, що їй може загрожувати? Вже два тижні, як почала йому мозок сушити. Він спочатку опирається, а потім…
— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Ганни. — Він її за руку на роботу водить? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він має від усього відмовлятись заради неї?
— Ось саме, — продовжує Ганна. — Я певна: це її мати підбиває. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, вже так лишилась з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.
— Але ж Ярослав — не такий, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?
— Що ти! — відмах”Хіба ж можна забувати, звідки починається твій шлях, коли знаєш, куди йдеш.”
