Щоденник
«Чому мій син сказав, що я не запрошена на його весілля»: Він намагався мене втішити, пообіцяв, що наступного дня вони прийдуть з дружиною в гостину й принесуть торт
Коли Олесь був маленьким, йому ледве виповнилося шість, його батько просто зник з нашого життя. Одного дня — і порожній дверний проріз. Я залишилася сама, з дитиною на руках і гучною тишею замість родинного затишку. Допомоги не було нізвідки, і я стала для нього і матір’ю, і батьком, і опорою, і годувальницею — усе в одній людині. Працювала вдень і вночі, бралася за додаткову роботу, не дозволяла собі хворіти. Головне — щоб у мого сина було все. Щоб він не почував себе гірше за інших дітей, у яких були обидва батьки.
Ніколи не думала про себе. Жодного разу не поставила власне життя на перше місце. Так, були чоловіки. Були навіть такі, що пропонували спільний шлях. Але я не могла. Боялася, що Олесь почуватиме себе зайвим, що хтось інший займе моє місце в його серці. Мені вистачало однієї любові — до нього. Усе тепло, увага, усі думки — лише йому. Я жила його захопленнями, його успіхами, його сміхом.
Олесь виріс гарним, розумним, неймовірно доброчесним хлопцем. Вступив до університету, закінчив із відзнакою. Отримав гарну роботу, став певним у собі чоловіком. І тоді в його житті з’явилася Мар’яна. Він розповів про неї, коли вони вже зустрічалися півроку. Вона здалася мені доброю, ввічливою, вихованою. Але холоднуватою. Надто стриманою.
За кілька тижнів після чергової зустрічі Олесь повідомив, що вони вирішили одружитися. Я раділа, як дитина. Вже уявляла, як вибиратиму сукню, як зустрічатиму гостей, як обійму сина перед РАГСом, привітаю наречену, як ми всі разом сміятимемося, фотографуватимемося, підніматимемо келихи… Адже це один із найважливіших днів у житті матері — весілля її дитини!
Але Олесь чомусь вагався з подробицями. Я постійно питала: коли дата? де реєстрація? у що мені вдягтися? І одного разу він важко зітхнув і промовив:
— Мамо, не буде весілля. Ми просто розпишемося в РАГСі. Без гостей. Без бенкету. Лише ми удвох. Так вирішила Мар’яна.
Спочатку я навіть не зрозуміла. Як — без весілля? Без мене? Він пояснив, що Мар’яна не хоче витрачатися на свято, що їм зараз важливіше збирати на своє житло. Що якщо запрошувати когось, то доведеться кликати і її рідних, а це вже ціла юрба. А якщо запросити лише мене — буде ніяково. Ось вони й вирішили просто розписатися.
А потім Олесь сказав те, що розкололо мені серце:
— Мамо, ти не запрошена. Якщо ти прийдеш — почнуться питання. А ми не хочемо, щоб хтось із родини Мар’яни образився. Тому будь ласка, залишайся вдома.
Я мовчала. Всередині — ніби ніж у груди. Як так? Це ж мій син. Я народила його, виростила, віддала йому всю себе. А в найважливіший день його життя — для мене немає місця?
Я запропонувала заплатити за бенкет, хоч би частково. Казала, що це буде мій подарунок — скромно, але від душі. Але вони відмовилися. Сказали, що вже вирішили інакше.
— Наступного дня ми прийдемо до тебе, принесемо торт, посидимо, — тихо додав Олесь. — Просто, по-родинному.
А я стояла й думала: це тепер і є «по-родинному»? Тепер так прийнято — відрізати матір від весілля, наче зайву деталь? Де місце всім моїм рокам тривоги, безсонних ночей, втраченим шансам заради нього? Як можна було навіть подумати, що мене може не бути поруч?
Я не осуджую Олеся. Він не злий. Він просто вибрав спокій. Вибрав не сваритися з дружиною. Не псувати стосунки з новою родиною. А стара, моя — може почекати. Навіть якщо це та, що дала йому життя.
Серце болить.
І так, я не знаю, як зустрічати їх із цим тортом. Не знаю, яку мати вираз обличчя — щирий чи натягнутий. Бо всередині — сльози, гіркота й порожнє місце за весільним столом, де мало б сидіти я. Мати…
