Я лише спитала, куди поділися яйця для пирога… А у відповідь почула, що я жадібна. От таке.
Бувають моменти, коли не розумієш — сміятися чи плакати. Вчора трапилася історія, від якої досі руки тремтять. Вирішила спекти пиріг — давно не робила домашньої випічки. Погода тепла, внучка грається у кімнаті. Усе готове, лишилися яйця. Відкриваю холодильник… а там порожньо. Ще зранку лежали, спеціально прибрала, щоб ніхто не взяв. А тепер нема.
Пішла до невістки — можливо, переклала кудись? А вона — як заверещить: «Що, для онуки жалко? Вона ж вранці омлет їла!» Стою, не вірю вухам. Серце болісно стискається. Не витримала: «Та ти й справді дурна…» Так, було жорстко, але як інакше, коли тебе звинувачують у жадібності за пару яєць, які сама й купила?
А вона у відповідь: «Куплю окремий холодильник, і нехай кожен їсть лише своє!» Уявіть: під одним дахом, в одній хаті — і з двома холодильниками? Це вже не сім’я, а якась комуналка. І все через що? Через те, що я — мати і бабуся — дозволила запитати про зниклі яйця.
Я не молода. Живу скромно, без розкоші. Ця квартира — єдине, що в мене є. Дісталася важко. Живу на пенсію, кожну копійку рахую. Ходжу на ринок, шукаю знижки. А молодь каже — «немає часу». Працюють, втомлюються, розумію. Син — з ранку до ночі на роботі, щоб витягнути родину з бідності. Окремої оселі поки немає. Орендувати — дорого, іпотека — недоступна. От і живемо втрьох у двійці: я, син, невістка і онука. Стараюся не втручатися, не заважати, навіть радію компанії.
Але жити разом — це не лише спільна кухня чи ванна. Це повага. Це розуміння, що літня людина теж має потреби, звички і, прости Боже, право на пиріг. А тут — скандал через два яйця. Вже не вперше: то каструлю переставлять, то продукти зникнуть, які я збиралася готувати. Мовчу, терплю. Але тут не витримала. Бо справа не в яйцях, не в холодильнику й навіть не в пирозі.
Справа — у ставленні. У тому болі, коли ти все життя заботишся, годуєш, виховуєш, а тобі кажуть — «жадібна». А я ж їх саме запросила жити, не прогнала, не відмовила. Поділила оселю, усі разом, як можемо. А тепер пропонують їсти окремо, жити окремо, і, по суті, не лізти.
Я розумію — ми з різних поколінь. У них — свої погляди, в мене — свої. Але сім’я — це не про холодильники. Не про те, хто що з’їв. Це про повагу, турботу й вдячність. Я не вимагаю поклонів. Але почути звинувачення у жадібності — це боляче. Дуже боляче.
Тепер думаю: більше не втручатимуся. З’їли — то й добре. Не лишилося — зварю собі гречану кашу. Обідати разом? Нехай обідають окремо. Але знайте: не тому, що я образилася чи жадібна. А тому що ви самі так вирішили. Ви самі цього захотіли. А я… я запам’ятаю. І зроблю висновки.
