Бувають в житті такі моменти, коли не знаєш — сміятися чи плакати. Ось і в мене вчора трапилася історія, від якої досі тремтять руки. Вирішила спекти пиріг — давно не частувала родину свіжою випічкою, а тут погода гарна, настрій добрий, онучка у кімнаті грає. Все готово, залишилися лише яйця. Підходжу до холодильника, відкриваю дверцята… а вони порожні. Ще кілька годин тому вони точно були. Я їх спеціально відклала, щоб ніхто не взяв. Але їх нема.
Звісно, пішла запитати у невістки — може, вона взяла, може, переклала кудись. І тут почалося. Вона на мене накинулася: «Що, яєць для онучки шкода? Вона вранці омлет їла!» Стою, не вірю власним вухам. Серце стискається від образу. Кажу: «Ну й дурна ж ти…» Так, не втрималася. Слово жорстоке, але як інакше, коли тебе звинувачують у скупарстві за кілька яєць, які сама й купила?
А у відповідь чую: «Я куплю свій холодильник, і нехай кожен їсть лише своє!» Уявіть собі — під одним дахом, у одній хаті, але з різними холодильниками? Це вже не родина, а якась комуналка. І все через що? Через те, що я — мати й бабуся — дозволила собі запитати, куди ділися яйця.
Я вже не молода. Живу скромно, без розкоші. Ця квартира — єдине, що в мене є. Дісталася важко, майже випадково. Живу на пенсію, кожну копійку рахую. Ходжу на ринок, щоб купити дешевше, шукаю знижки. А молоді, як вони кажуть, «немає часу». Вони працюють, втомлюються, це я розумію. Син — з ранку до ночі на роботі, щоб якось витягнути родину з бідності. На окреме життя поки немає надії. Знімати — дорого, іпотека — неможлива. Ось і живемо втрьох у двокімнатній: я, син, невістка та маленька онучка. Стараюся не лізти, не заважати, навіть тішуся, що є хоч якась компанія.
Але жити разом — це не лише спільна кухня чи ванна. Це повага. Це розуміння, що людина похилого віку — теж людина, у неї також є потреби, звички і, господи прости, право на пиріг. А тут — скандал через два яйця. Вже не вперше бувають непорозуміння: то сковорідку не туди покладуть, то каструлю візьмуть, то продукти з’їдять, які я збиралася готувати. Мовчу, терплю. А тут не витримала. Бо ж справа не в яйцях, не в холодильнику й навіть не в пирозі.
Справа в ставленні. У тому болі, коли все життя піклуєшся, віддаєш, годуєш, виховуєш, а тобі потім кажуть, що ти «скупа». Адже я їх сама запросила до себе, не вигнала, не відмовила. Поділила квартиру, усі життєві дрібниці звели до спільного користування. А тепер мені пропонують їсти окремо, жити окремо й, по суті, «не лізти».
Я розумію, ми з різних поколінь. В них свої погляди, у мене свої. Але родина — це не про холодильники. Не про те, хто що з’їв. Це про повагу, турботу й вдячність. Я не вимагаю вклонів. Але почути в свій бік звинувачення у скупоті — боляче. Дуже боляче.
Тепер ось думаю: не буду більше втручатися. З’їдять — то й з’їдять. Не залишиться — зварю собі гречану кашу. Обідати разом? Нехай обідають окремо. Тільки знайте: не тому, що я образилася або скупа. А тому що ви самі так вирішили. Ви самі цього захотіли. А я… я просто запам’ятаю. І зроблю висновки.
Адже родина — це не лише спільні стіни, але й розуміння, що найбільший скарб — це теплі слова, а не двірі чи холодильники.
