«Чоловік привів коханку в наш дім, поки ми з сином лежали в лікарні»: я чекала підтримки від рідних — та отримала лише докори
Ніколи б не подумала, що зрада розіб’є мою сім’ю. Ми прожили разом п’ять років. Це були щасливі, теплі роки — принаймні, мені так здавалося. Все починалося, як у казці: квіти, компліменти, прогулянки під місяцем. Потім було весілля. А через рік на світ з’явився наш син, якого ми з чоловіком чекали з неймовірною радістю.
Так, малюк народився трохи раніше, і, мабуть, це вплинуло — імунітет у нього був слабким, він часто хворів. Через це я й не змогла вийти на роботу. Ми вирішили, що садочок — не для нього, він просто не витримає. Я залишилася вдома, присвятивши себе дитині та сім’ї. Тоді мій чоловік сказав:
— Я заробляю достатньо. Сиди вдома, доглядай за сином. Коли піде до школи — побачимо. Все налагодиться.
Я йому вірила. Він здавався надійним, турботливим. Жили, як багато молодих сімей: він — на роботі, я — з дитиною. Начебто все було правильно. Іногда влаштовували собі вихідні, їздили в гості або на природу. Бабусі допомагали — обидві ще працювали, але ніколи не відмовляли.
А потім почалася пандемія. Чоловік перейшов на дистанційну роботу. Став дратівливим, почав зриватися. За найменшу дрібницю міг накричати на мене чи на дитину. Я розуміла — стрес, втома, тривога за роботу. Ми всі були на межі. Потім він повернувся в офіс, і, здавалося, все налагодилося. Він навіть просив вибачення за свої спалахи.
А син продовжував хворіти. Один діагноз змінював інший, і врешті ми опинилися в лікарні. Пробули там майже два тижні. Чоловік дзвонив, цікавився, але так і не приїхав. Моя свекруха сказала:
— Він годувальник сім’ї, що йому в лікарні робити? Ще заразиться. Йому треба працювати.
Я тоді й не заперечувала. Справді, він приносить гроші. А в лікарні все є. Нам нічого не потрібно.
Коли ми повернулися додому, у квартирі було ідеально чисто. Навіть занадто. Я подумала: напевно, замовив прибирання. Було приємно — він зустрів нас, допоміг з речами, замовив їжу. Я зраділа — значить, сумував, піклувався.
А ввечері, коли я розбирала білизну, побачила у пральці свій халат. Я дивувалася — чому він там? Я ж не стирала його. Подумала: може, забула.
Наступного дня ми з сином вийшли на прогулянку, і на лавочці біля будинку я побачила Маріанну — нашу сусідку. Ми не подруги, але часто бачимося — наші діти одного віку. Побалакали, і вже йшли кожна своєю дорогою, коли вона раптом зупинила мене:
— Вибач, це не моя справа, але… Три дні тому я їхала в ліфті з твоїм чоловіком. Він був з якоюсь жінкою. Вони разом вийшли на вашому поверсі. Не хотіла говорити, але не можу мовчати.
Я спочатку не зрозуміла. А потім згадала той халат. Згадала надмірну чистоту в домі. І мене ніби облили кригою.
Коли чоловік повернувся, я не тягнула:
— Ти привів у наш дім іншу жінку? Поки я з твоїм сином лежала в лікарні?
Він опустив очі. Все було зрозуміло. Навіть не заперечував. Не пам’ятаю, як опинилася у мами. Телефон дзвонив без перерви — я не брала слухавку. Я була розбита.
Коли він не дочекався моєї відповіді, почав телефонувати моїй матері. А вона… вона сказала, що не хоче втручатися. Що ми самі маємо розібратися. Я залишилася одна зі своїм болем.
Але свекруха втрутилася. Прийшла на дитячий майданчик, куди я вийшла з сином, і, навіть не привітавшись, одразу почала:
— Я думала, ти розумніша. Через одну помилку руйнуєш усе! Він же тебе не кинув, дитину не кинув. Ну, заплутався. А ти що — одразу тікаєш?
Я стояла і не вірила своїм вухам. Він зрадив мені. У нашому домі. А я — винна?
— Ти себе запустила після пологів, постійно з дитиною, нічого нового. А в офісі стільки красунь! Він чоловік, не втримався. І що тепер? Роби вигляд, нічого не було. Головне — у тебе є дах над головою, їжа, дитина. Живи і радій.
Я нічого не відповіла. Просто пішла. Не було сил сперечатися.
Останньою краплею стало те, що й моя мати — моя рідна мати — не підтримала мене.
— Це важко, але подумай, — сказала вона. — Син виросте без батька. А ти все одно щасливішою не станеш. Пробачити — не означає забути. Подумай ще раз. Може, варто спробувати почати спочатку.
Я не розумію, як це можна пробачити. Як можна робити вигляд, ніби нічого не сталося. Як жити з людиною, яка привела в твоє ліжко іншу жінку, поки ти сиділа в лікарні з його хворою дитиною.
Я не хочу бути зручною. Не хочу бути сліпою. Я не залізна. У мене теж є серце.
Тепер я живу у мами. Думаю. І не знаю, що робити. Але одне знаю точно — назад, у той «чистий» дім, де мені зрадили, яТепер я дивлюся на сина, який сміється, не знаючи, як сильно його світ вже змінився.
