Є речі, які важко зрозуміти навіть людині з досвідом. Чому одні з віком стають мудрішими, а інші — нахабнішими? Чому доброта в деяких викликає не вдячність, а бажання скористатися? Ця історія — не вигадка, а гірка правда. Історія моєї сусідки по дачі, Ганни Іванівни. Жінки похилого віку, з добрим серцем і, як виявилося, з трагічно наївною душею.
Вона живе сама у приватному будинку в передмісті Чернігова. Дім у неї не новий, але затишний, доглянутий. Поруч — охайна двоповерхова хатина, яку раніше здавала в оренду. До пандемії у неї були постійні мешканці: студенти, робітники, просто люди в пошуках тимчасового прихистку. А останні пару років — то пустує, то на місяць-другий хтось заселяється.
Одного разу вона подзвонила мені, у голосі почувалася радість:
— Оленко, не посилай нікого поки, я вже знайшла жильців! Молоде подружжя, чемні такі, з області приїхали. Кажуть, у місто перебралися, роботу шукають, з речами туго, але обіцяють, як влаштуються — одразу розрахуватися.
Я насторожилася. Щось у цій розповіді було підозрілим, але не хотіла втручатися. Знизала плечима й залишила все як є. Але через тиждень Ганна Іванівна подзвонила знову — цього разу в сльозах.
Як виявилося, цих двох їй «порекомендувала» сусідка — мовляв, хороші люди, шукають житло. Приїхали з невеликими рюкзаками, сказали, що решту речей привезе брат із села. Поки — ні їжі, ні постільної білизни, ні посуду, навіть чашки нема. Ганна Іванівна їх пожалувала. Пустила. Віддала їм усе необхідне: і ковдри, і тарілки, і каструлі, і навіть три банки тушонки з полиці дістала — «на перший час».
Вони пообіцяли, що через тиждень приїде брат, привезе речі й гроші, та й обоє вже майже влаштувалися на роботу — дружина в продуктовий магазин, чоловік на будівництво. Все звучало переконливо, навіть занадто.
Через кілька днів «дружина» розповіла, що почала стажування в магазині, що все добре і незабаром отримає перші гроші. А «чоловік» поїхав «у село за речами» до брата.
Минув тиждень. Ні чоловіка, ні дружини. Телефони не відповідають. Ганна Іванівна спочатку переживала, дзвонила кожен день, хвилювалася — раптом щось трапилося. Але на третій день її осяяла гірка думка: її обдурили. Просто обвели навколо пальця.
Ці двоє тиждень жили в її хатині, їли її продукти, користувалися її речами, грілися за її рахунок — і зникли. По суті, це був ретельно продуманий обман. Люди шукали самотніх старих, грали на їхньому співчутті й за тиждень отримували максимум — безкоштовно.
Найбільше Ганну Іванівну боліло не за використані продукти й речі, а за свою довіру. За те, що у свої 73 роки вона так і не навчилася розрізняти, де щирість, а де брехня. Її вдарили по найболючішому — по людяності. Вона справді вірила, що допомагає, що робить добру справу, а натомість отримала — мовчання й порожні каструлі.
А тепер скажіть: це все «погані орендодавці» мріють здирати три шкури з жильців? Чи все ж таки є й інша сторона — ті, хто з самого початку приходять з метою обдурити? Хто навмисне шукає літніх, самотніх, м’яких, добрих — і з легкістю використовує їхню слабкість?
Історія Ганни Іванівни — це нагадування. Усім нам. Що доброта не повинна бути сліпою. Що довіра — не значить наївність. І що навіть найдобріші серця повинні вміти казати «ні». Особливо тим, хто приходить з порожніми руками й солодкими обіцянками.
