“Продала свій дім заради дітей — і залишилася ні з чим”: сповідь жінки, яка втратила право на спокій
Я вірила, що родина — це опора. Що діти будуть поруч, коли постарієш. Що рідний дім можна обміняти на тепло рідних сердець. А тепер кожного ранку прокидаюся на чужих ліжках, не знаючи, де зустріну вечір. Так живе тепер бабуся Ганя — та сама Ганна Іванівна, яку колись знали всі на вулиці як господарку затишного будинку на Вінниччині. А тепер її прихистки — чужі кухні, прохідні кімнати та постійне питання: чи не заважаю я?
Все почалося з того, що сини — Олексій та Дмитро — умовили її продати старий будинок. Мовляв, навіщо тобі, мамо, самій у глушині нудитися? Ти в нас уже не дівчинка, не тягнеш ні город, ні піч, ні сніг по коліно. Поживеш почергово у нас — і тобі спокійніше, і нам поруч. А гроші від продажу не пропадуть: поділимо, на дітей, на онуків. Що могла відповісти стара мати? Звичайно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.
Мої батьки — сусіди Ганни Іванівни — тоді намагалися її відмовити:
— Не квапся, Ганно. Потім шкодуватимеш. Іншого дому вже не купиш, а в дітей — свої родини, свої правила. Будеш гостя, не господинею. У хрущовці тобі ж тісно та душно, ти завжди простір любила.
Та хто їх слухав. Дім продали. Гроші поділили. І почалася бабуся Ганя з валізкою від одного сина до другого. Сьогодні — у Олексія в київській квартирі, завтра — у Дмитра в будиночку під Києвом. І так вже третій рік.
— У Дмитра краще, — зізналася вона якось моїй матері. — Там хоть городок є, можу копатися, відпочити душею. А Мар’яна, невістка, добра. Ввічлива, спокійна, діти гарні. Кімнатку мені виділили — невелику, але з телевізором і навіть з маленьким холодильником. Сижу тихо, не заважаю. Поки всі на роботі та онуки в школі — і на грядки виходжу, і білизну праю. А потім назад, у кімнатку.
Планувала там провести все літо, а восени — до Олексія. Та у старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели куток — між кухнею та балконом. Диванчик, тумбочка, мішок з речами. Їла сама, готувала потай, прала — коли нікого не було. І завжди відчувала себе… зайвою.
— Віра, невістка Олексія, — каже вона, — майже не розмовляє зі мною. Ані слова. З онуком також не зблизилася. Я ж, знаєш, все по-старому, а він у своїх гаджетах. Ніби чужа у них. На дачу жодного разу не запросили. Лише як тінь по квартирі ходжу. Ввечері вечерю на батарею ставлю, щоб трохи зігрілась. На кухню намагаюся не виходити, не дай Боже не в час.
Нещодавно вона захворіла. Каже:
— Температура, ломить. Думала — все, кінець. Викликали лікаря, дали таблетки, пролежала пару днів. Та найстрашніше не хвороба. А те, що ніхто й не підійшов. Ані доброго слова. Лежи, мовляв, лікуйся, тільки не заважай.
Мої батьки тоді запитали:
— Ганно, а якщо гірше стане? Хто доглядатиме? Сил уже не ті. А ти все їздиш: то туди, то сюди. Ні дому, ні спокою.
А вона лише зітхнула:
— Та що казати… Помилку зробила. Страшну. Продала свій дім — і разом із ним продала свою свободу. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, думала — разом буде легше. А тепер і купити нічого не зможу. Все, що лишилося, — трохи на похорон відклала. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.
Вона часто каже: “Краще б я залишилася”Краще б я залишилася сама у своїй хаті — хай важко, хай холодно, але своє, де я господиня, а не клопіткий вантаж на чужих плечах.”
