Так склалося, що на старість лишилася я сама. Не через свій вибір, не через злість долі — а через свою невістку, ту, якій я колись відчинила двері свого дому, а вона мене викинула, як непотрібну стару річ. Тепер живу у перекривленій, неремонтованій хаті в глухому селі. Без водопроводу, з пічкою, яку треба палити щодня, з туалетом надворі й відрами води з криниці. Усе, що в мене було, — тепер її.
Мене звуть Ганна Василівна. Родом я з Чернігова. Моєму синові Олегові — тридцять два. Одружився він п’ять років тому. Одружився, як мені здавалося, засліпленим. Привів у наш дім якусь Альону — дівчину з півдня, без житла, без професії, без сорому й сумління. Син був нею зачарований, а я — з перших хвилин насторожена. Та мовчала. Сподівалася, що минутиме.
Після весілля почали жити втрьох у моїй двокімнатній хрущовці. Я віддала їм велику кімнату, а сама перебралася до крихітної спальні, де й повернутись як слід не виходить. Минуло всього кілька місяців, і Альона оголосила, що вагітна. Термін був уже немалий. Але ось незадача — Олег познайомився з нею лише за місяць до запланованого зачаття. Я порахувала. Щось не сходиться.
— Народила передчасно, — заявила вона.
— Передчасно? З нормальною вагою, без ускладнень і навіть без натяку на недоношеність?
Я мовчала. Син повірив. А я — ні. Я вже тоді відчувала: чужа дитина. Але що доведеш, коли син сліпий?
Спершу вона ще намагалася вдавати з себе господиню — мила підлогу, готувала. Потім перестала. Я одна тягла все господарство. А потім почалося те, що зруйнувало все. Альона вимагала, щоб я свою пенсію віддавала їм «в сімейний бюджет». Без сорому, без натяків. В лоб.
— А твій внесок який, Альоно? — спитала я. — Жодного дня не працювала ні до весілля, ні після!
Олег став її захищати. Вимагав, щоб я звітувала за кожну копійку, витрачену на себе. Мабуть, Альона добре його «підготувала». Знала про всі надбавки, пенсії, допомоги. Все у неї було на слуху. Я навіть ліки собі купити не могла без лекції.
Одного разу моє терпіння урвалося. Я купила собі холодильник і поставила його в кімнаті. Відмовилася скидатися на їжу, перестала платити за всіх, поділила комуналку. Я не була зобов’язана годувати ледарицю та її дитину. Не зобов’язана — і крапка.
Тоді Альона зрозуміла, що просто так мене не виживе. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на квартиру. А там — нюанс: після розлучення з батьком Олега я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді думала — нехай буде його, адже він у мене один…
Альона була в захваті. Погрожувала:
— Валі звідси! Тут тобі нічого робити! Скажеш Олегу — розлучуся і половину квартири заберу. Тоді й ти, і він опинитеся на вулиці!
Що я могла відповісти? Я розуміла, що син — між молотом і ковадлом. Не хотіла його розривати. Я зібрала речі й поїхала до старого батьківського дому в село. Колись ми купили його з колишнім, але так і не встигли довести до ладу. І тепер живу в цьому забутому кутку світу, де зимою холодно, а влітку — самотній дим із труби нагадує про моє існування.
Олегу я сказала, що хочу тиші, спокою, природи. Він нічого не запідозрив. А Альона лише зраділа — одним ротом менше. Тепер рідко бачу сина. Він приїжджав перший рік пару разів, тепер — ні слуху, ні духу. І я розумію: вона не дасть йому. Не дозволить.
Шкодую лише про одне — що колись не оформила квартиру на себе. Про те, що повірила в синову любов, у порядність невістки. А тепер я — самотня, без даху над головою, без родини, без надії. Старість, яка мала бути в затишку, перетворилася на виживання.
Ось так одна жінка — чужа, але вп’ялася в мій дім — позбавила мене всього. Квартири. Сина. Поваги. І тепер я щоночі молюся, щоб син прозрів. Щоб зрозумів, кого обрав. Але боюся — буде пізно…
