Я завжди вірив, що родина – це опора. Що діти будуть поряд, коли постарієш. Що рідну домівку можна проміняти на теплоту рідних сердець. А тепер кожного ранку прокидаюся на чужих ліжках, не знаючи, де зустріну вечір. Так живе тепер бабуся Ганна – та сама Ганна Іванівна, яку колись знали всією вулицею як господиню затишного, охайного дому на Вінничині. А тепер її притулки – чужі кухні, прохідні кімнатки та очікування: чи не заважаю я?
Все почалося з того, що сини – Олег та Дмитро – переконали її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мамо, самій у глушині нудитися? Ти в нас уже не дівчина, не тягнеш ні город, ні піч, ні сніг по коліно. Поживеш по черзі у нас – і тобі спокійніше, і нам ближче. А гроші з продажу не пропадуть: поділимо, на дітей пустимо, на онуків. Що скаже стара мати? Звичайно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути поруч.
Мої батьки – сусіди Ганни Іванівни – тоді намагалися її відмовити:
– Не поспішай, Ганно. Потім пожалкуєш. Іншого дому вже не купиш, а в дітей – свої родини, свої правила. Будеш гостювати, не господарювати. У квартирі тобі ж і душно, і тісно, ти завжди простір любила.
Та хто їх слухав. Дім продали. Гроші поділили. І понеслася бабуся Ганна з валізкою від одного сина до іншого. Сьогодні – в Олега у київській хрущовці, завтра – в Дмитра у будинку під Києвом. І так вже третій рік.
– У Дмитра краще, – зізналася вона якось моїй матері. – Там хоч городчик є, можу попрацювати, відпочити душею. І Марія, невістка, добра. Лагідна, спокійна, діти гарні. Кімнатку мені виділили – невелику, але з телевізором і навіть з крихітною холодильницею. Сижу тихенько, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки в школі – виходжу на грядки, білизну пірую. А потім – назад, у кімнатку.
Планувала пробути там все літо, а восени – до Олега. Але в старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели кут – буквально кут – між кухнею та балконом. Маленький диванчик, тумбочка, мішок з речами. Готувала потихеньку, прала – коли нікого не було. І завжди відчувала себе… зайвою.
– Альона, невістка Олега, – каже вона, – майже не розмовляє зі мною. Ані слова. З онуком теж не зійшлася. Я ж, знаєш, все по-старому, а він у своїх гаджетах. Ніби чужа серед них. На дачу жодного разу не запросили. Тільки тінню блукаю по квартирі. Вечірній обід грію на батареї, щоб хоч трохи зігрівся. На кухню намагаюся не виходити, не дай Бог невчасно.
Нещодавно вона захворіла. Розповідає:
– Температура, ломота. Думала – от і все. Викликали лікаря, дали таблетки, пролежала кілька днів. Але найстрашніше – не хвороба. А те, що ніхто й не підійшов. Ані доброго слова. Лежи, мовляв, лікуйся, тільки не заважай.
Мої батьки тоді спитали:
– Ганно, а якщо стане глище? Хто доглядатиме? Сил же вже нема. А ти все їздиш: то туди, то сюди. Ні дому, ні спокою.
А вона лише зітхнула:
– Та що казати… Помилку зробила. Страшну. Продала свій дім – і разом із ним продала свою свободу. Не треба було дітей слухати. Хотіла допомогти, думала – разом буде легше. А тепер і купити нічого не зможу. Все, що залишилося, – трохи на похорон відклала. У синів і так своїх клопотів повно. Новий дім мені не світить.
Вона часто каже: «Краще б я лишилася сама в своїй хаті. Нехай важко, нехай холодно, але своє. Сама собі господиня. А зараз я просто стара жінка без даху над головою, без права голосу. Поживу в одного, потім – в іншого. Ні подвір’я, ні куточка. Тільки валізка та сумка».
І щоразу, коли вона йде від моїх батьків, вони дивляться їй услід і шепочуть: «Господи, хоч би до літа дотягнула, а там – знову на землю, на тишу, до города. Там їй легше».
Тепер Ганна Іванівна не мріє ні про спокій, ні про любов. Лише про те, щоб тихо померти там, де не буде завадою. Вона сама сказала дітям:
– Коли вже зовсім погано стане, відправте мене в будинок для літніх. Там хоч догляд буде. А вам, діти, не до мене.
Ось так і живе бабуся Ганна – між валізкою і календарем. Рахує дні, думає, де буде наступного літа. Чекає не дзвінка, а мовчазного кивка – чи можна пожити кілька місяців?
Я певен: дітям не варто було її умовляти. Треба було сказати: «Мамо, живи у своєму домі. Це твоя фортеця. А ми приїдемо, обіймемо, нагодуємо – і знову у своє життя. Не ти до нас – ми до тебе». Але тепер пізно. Усе, що було, вже не повернути. І лише одне питання мучить усіх, хто знав її колись: навіщо ми зраджуємо тих, хто дав нам життя й віддав усе?
