“Від сьогодні все буде інакше!” — як одна жінка поставила на місце чоловіка та сина
Я не залізна. Я звичайна жінка, якій теж буває погано. У якої болить голова, яка втомлюється, яка працює цілий день, а ввечері тягне на собі важку сумку з продуктами, бо вдома — двоє чоловіків, здоровенних і ситих, які, схоже, вважають, що їжа з’являється в хаті сама собою. А коли сили закінчуються, залишається лише одне — сказати вголос те, що вже давно кричить усередині.
Той день видався особливо важким. На роботі аврал, начальниця зранку на нервах, я ледь дочекалася кінця зміни. Вже стоячи на зупинці, зрозуміла, що треба зайти ще й у магазин: у холодильнику пусто, а вдома — чоловік Тарас і син Іван. Тарасу — сорок два, високий, кремезний, апетит відповідний. Іванові — п’ятнадцять, займається боротьбою, після тренувань змиває з тарілок усе, що під руку потрапить.
Йшла додому, згинаючись під вагою пакетів, проклинаючи себе за те, що набрала стільки всього. Голова гула, кожен крок відбивався пульсацією у скронях. Але не могла не зайти — адже хто, як не я?
Коли нарешті відчинила двері, Тарас уже був вдома. Лежав на дивані, дивився телевізор. Жодного питання, жодного погляду: “Як ти?” — наче мене й не існувало. Іван був ще на тренуванні. Мовчки пройшла у спальню, випила таблетку й лігла. Хоч би п’ятнадцять хвилин — перевести подих, відпочити, прийти до тями.
Голова трохи відпустила, але не зовсім. Все одно почувалася розбитою. Та підвелася й пішла на кухню. Там, крізь шум телевізора, лише мої кроки й брязкіт посуду. Швидко зварила макарони по-флотськи, порізала салат. Просто, ситно. Не до витребеньок.
Іван прийшов пізніше. Покликала всіх до столу. Сіла поруч і почула те, від чого все всередині обірвалося.
— Знову макарони? — фукнув чоловік. — Могла б щось цікавіше приготувати.
— А я б котлет хотів, — підхопив син, ворушучи виделкою в салаті.
Жоден не запитав, як я. Жоден не подякував. Вони знали, що у мене болить голова. Бачили, як я тягла додому сумки. Чули, як я зітхала й ледь трималася на ногах. Але все, що змогли сказати — “нам не смачно”.
Я мовчки відклала ложку, подивилася на них обох. І наче щось у мені клацнуло.
— Не подобається вечеря? Не їжте. Від сьогодні все змінюється. Я втомилася бути обслуговчим персоналом. Хочеш котлет — гот— Хочеш котлет — готуй сам, хочеш борщ — вари, бо від сьогодні я більше не затикатиму рота, а говоритиму голосно — без вибачень.
