Свекруха приїхала «рятувати» сина від застуди, а мене відсунула, як зайвий предмет інтер’єру.
Інколи мені здається, що найскладніше в житті жінки — це не вагітність, не побут, навіть не чужі хвороби. Найжахливіше — це боротьба за право бути дружиною, коли поряд з’являється свекруха, готова віддати все заради «любого синочка». А синочкові, між іншим, вже тридцять три. І він сам може відрізнити нежить від апокаліпсису. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Тарас занедужав. Звичайна застуда: нежить, кашель, трохи температури. Ніякого «квіту», смаки на місці, тест негативний, лікар діагностував без паніки — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітамінки на випадок. Він не лінувався — і в магазин сходив, і посуд помив. Адже я на сьомому місяці, важке мені не можна. З роботи не знімався — начальник у нього суворий, приватник, і зайві відгули не вітаються. Зарплата невелика, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вазі.
Ми з Тарасом усе робили за порадою лікаря: теплий плед, чай з малиною, редька з медом — я оточила його турботою, як могла. І все йшло спокійно, поки він — зі змученості, мабуть — не проговорився по телефону своїй мамі. Тій самій, яку не хотіли непокоїти. І за годину — вона вже в автобусі. Останній нічний рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику пізня ніч, а вона вже стоїть на порозі.
Тарасу довелося встати, зустріти її, бо я, у положенні, в тай час по місту не поплітаюсь. І ось вона — гроза небесна — вступає в квартиру і відразу бере все під контроль. Перший наказ: «Вікна не відкривати! Сквозняк доб’є хворого!» Другий: «Неси окріп! Я коріння привезла, треба зараз же заварювати!» — і це опівночі. Третій: «Ти, невістко, іди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів напідхоплюєш.»
З цього моменту я наче перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була вилучена з рівняння. Мама тепер лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику і, не зважаючи на протести Тараса, заявила, що син тяжко захворів і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» — гаркнула вона в трубку і відклала. Тарас сидів, блідий, не знав, що й казати. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які призначив лікар. Вислухала лекцію про те, що це «хімія» і «дірявий засіб». Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала улюблений Тарасів борщ — отримала вимову: «Тільки курячий бульйон лікує від застуди!» Але ж біда — він з дитинства не переносить курятину, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологій прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху хлорки у чоловіка блювота — її не хвилює. Головне — щоб за радянськими звичаями. Ліки купуй, коріння запарюй, звіти слухай, а сама — сиди і не втручайся.
Я більше не могла стримуватися. За вечерею намагалася обережно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякуємо, звісно, але давайте якось разом, я теж переживаю за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не знаєш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Тараса — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він вирішив терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона буде лікувати, годувати, повчати. Мій голос — знову не в рахунку.
І я боюся. Не лише за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» начальник справді знайде заміну. А що тоді? Залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так уже економлю на собі, щоб дитина була в безпеці.
А зараз я сижу сама на кухні, слухаю, як вона за дверима командує, і розумію — ця битва тільки починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це — моя сім’я. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.
