Свекруха приїхала «рятувати» сина від застуди, а мене відсунула, як непотрібну річ.
Інколи мені здається, що найскладніше у житті жінки — це не вагітність, не побут і навіть не чужі хвороби. Найстрашніше — це боротися за право бути дружиною, коли поруч з’являється свекруха, готова віддати все заради «коханого хлопчика». Хлопчику, до речі, тридцять три. І він уже сам може відрізнити нежить від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Тарас захворів. Звичайна застуда: нежить, кашель, невелика температура. Жодного ковіду, смак на місці, тест негативний, лікар поставив діагноз без зайвої паніки — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не ледачий — і до магазину сходив, і посуд помив. Адже я на сьомому місяці, важке мені не можна. Роботу не кидав — шеф у нього строгий, приватник, і зайвий раз відпрошуватися ризиковано. Зарплата маленька, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вазі.
Ми з Тарасом робили все за правилами: теплий плед, чай із малиною, редька з медом — я оточила його турботою, як могла. І все було спокійно, поки він — з дурної втоми — не пробовкнувся про хворобу мамі. Тій самій, яку ми не хотіли турбувати. І через годину вона вже їхала у маршрутці. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику була пізня ніч, а вона вже стояла біля дверей.
Тарасові довелося встати, зустріти її, бо я, у такому стані, в цей час по місту блукати не можу. І ось вона — гроза небесна — заходить у хату і одразу бере все під контроль. Перший наказ: «Вікна не відкривати! Сквозняк добиє хворого!» Другий: «Неси окріп! Я коріння привезла, треба терміново запарити!» — і це о другій ночі. Третій: «Ти, невістко, йди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів наловчишся».
З цього моменту я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — випала з рівняння. Тепер мама лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його шефу і, незважаючи на протести Тараса, заявила, що син тяжко хворий і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» — гаркнула вона в трубку і відклала. Тарас сидів блідий, не знав, що й казати. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які порадив лікар. Вислухала лекцію про те, що це все «химія» і «дурниці». Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала улюблений Тарасів борщ — отримала догани: «Тільки курка з картоплею допомагає при застуді!» Але біда в тому, що він з дитинства курку терпіти не може, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологому прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху чоловіка нудить — її не хвилює. Головне — щоб за радянськими канонами. Ліки купуй, коріння заварюй, звіти приймай, а сама — сиди й не лізь.
Я вже не витримувала. За вечерею спробувала обережно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякую, звісно, але давайте якось разом, я теж переживаю за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не розумієш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Тараса — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він вирішив терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона буде лікувати, годувати, нав’язувати. Мій голос — знову не в рахунок.
І я боюся. Не тільки за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» шеф справді знайде заміну. А що тоді? Ми залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так уже економлю на собі, щоб дитина була в безпеці.
А зараз я сижу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Тільки я вже не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього всі права.
