«Продала свій дім заради дітей — і лишилася ні з чим»: зізнання жінки, яка втратила право на спокій
Я завжди вірив, що родина — це опора. Що діти будуть поруч, коли постарієш. Що рідний дім можна обміняти на тепло рідних сердець. А тепер кожного ранку прокидаюся в чужих кутках, не знаючи, де зустріну завтрашній вечір. Так живе тепер баба Галя — та сама Галина Іванівна, яку колись знала вся вулиця як господарку затишного, охайного дому на Вінниччині. А тепер її притулки — чужі кухні, прохідні кімнати й очікування: чи не заважаю я?
Все почалося з того, що сини — Олег і Вітя — умовили її продати старий дім. Мовляв, нащо тобі, мамо, самій у глушині маятися? Ти в нас уже не дівчина, не тягнеш ні город, ні піч, ні сніг по коліно. Поживеш по черзі у нас — і тобі спокійніше, і нам поруч. Та й гроші від продажу не пропадуть: поділимо, на дітей піде, на онуків. Що старій матері сказати? Звичайно, погодилася. Хотіла допомогти. Хотіла бути ближче.
Мої батьки — сусіди Галини Іванівни — тоді намагалися її відмовити:
— Не поспішай, Галю. Потім пожалкуєш. Іншого дому вже не купиш, а в дітей — свої родини, свої правила. Будеш гостей, не господаркою. У хрущовці тобі ж тісно й душно, ти завжди простір любила.
Та хто їх слухав. Дім продали. Гроші поділили. І понеслася баба Галя з валізкою від одного сина до іншого. Сьогодні — у Олега в київській квартирі, завтра — у Віті в будинку під Києвом. І так уже третій рік.
— У Віті краще, — зізналася вона якось моїй матері. — Там хоть городчик є, можна покопатися, відпочити душею. І Мар’яна, невістка, добра. Ввічлива, спокійна, діти гарні. Кімнату мені відвели — невелику, але зі своїм телевізором і навіть з крихітною холодильником. Сижу тихенько, не заважаю. Поки всі на роботі й онуки в школі — і на грядки виходжу, і білизну перепраю. А потім — назад, у кімнатку.
Планувала там провести все літо, а восени — до Олега. Та в старшого сина життя інше. Там, у квартирі, їй відвели кут — буквально кут — між кухнею і балконом. Маленький диван, тумбочка з телевізором, мішок з речами. Харчувалася сама, готувала потай, прала — коли нікого не було. І постійно відчувала себе… зайвою.
— Оксана, невістка Олега, — каже вона, — майже не розмовляє зо мною. Ані слова. З онуком теж не зблизилася. Я ж, знаєш, все по-старому, а він із своїми гаджетами. Ніби чужа я у них. На дачу жодного разу не запросили. Лиш як тінь по квартирі ходжу. Ввечері вечерю на батарею кладу, щоб хоч трохи зігрілася. На кухню намагаюся не виходити, не дай Боже невчасно.
Нещодавно вона захворіла. Розповідає:
— Температура, міЙому здається, що найстрашніше — не хвороба, а те, що ніхто навіть не підійшов, не сказав теплого слова.
