Дзвонили у двері. Я відчинила — на порозі стояла заплакана свекруха: виявилося, коханка обібрала їх до нитки.
П’ятнадцять років тому ми з Богданом одружилися. Ще тоді його мати дала мені зрозуміти: подругами ми не будемо. Я змирилася. Ми побралися, але діти довго не приходили. Десять років очікувань, надій і молитов… Та все ж доля нас благословила: спочатку народився син, а незабаром — дочка.
Життя йшло непогано. Богдан зробив гарну кар’єру: став директором великої компанії. Я могла присвятити себе дітям, піти у декрет і цілковито віддатися родині. Моєї матусі поряд не було — вона жила в іншому місті, тому допомоги чекати було нізвідки. А свекруха… За всі ці роки її ставлення до мене анітрохи не змінилося. Для неї я завжди залишалася пустою, хитрюгою, що відбила її сина. У її мріях Богдан мав одружитися з «гідною дівчиною», з тією, кого вона для нього обрала. Але він обрав мене.
Ми жили разом, виховували дітей. Я намагалася не звертати уваги на її злість. Але одного дня все розвалюлося.
Той день пам’ятаю до дрібниць. Ми з дітьми щойно повернулися з прогулянки. Малі возилися у передпокої, а я пішла на кухню поставити чайник. І тут мій погляд впав на тумбочку біля входу — там лежав аркуш паперу. Підходячи, я відчула холодок тривоги. Квартира була порожня. Речей Богдана ніде не було.
На шматку паперу він недбало накреслив:
«Пробач. Я покохав іншу. Не шукай мене. Ти сильна, ти впораєшся. Так буде краще для всіх.»
Телефон чоловіка не відповідав. Жодного дзвінка, жодного смс. Він просто зник. Залишив мене саму — з двома малими дітьми на руках.
Я не знала, де він, хто ця «інша». У розпачі я подзвонила свекрусі. Сподівалася, що вона щось скаже, підтримає, пояснить. Але почула лише:
— Ти сама у всьому винна, — у її голосі звучало злорадство. — Я ж завжди знала, що так і буде. І ти теж мала це розуміти.
Я тоді здивувалася. Що я зробила не так? Чим заслужила таку ненависть? Але шукати винних було ніколи: на руках діти, а грошей майже ніяких. Богдан не залишив нам і гривні.
Працювати я поки не могла — дітей нема з ким залишити. Тоді я згадала, що колись підробляла написанням наукових робіт. Завдяки цьому й виживали. Кожен день — боротьба за шматок хліба. Півроку — жодної звістки від Богдана.
Був дощовий осінній вечір. Я клала дітей спати, коли раптом почувся настирливий дзвінок у двері. Серце стиснулося. Хто так пізно? Може, сусіди?
Я привідчинила двері — і завмерла.
На порозі стояла свекруха. Мокра, знищена, з заплаканим обличчям.
— Пустиш? — прошепотіла вона, і я несвідомо відступила, пропускаючи її в дім.
Ми сіли на кухні. Їй важко було говорити, але вона почала розповідати. Виявилося, що та «нова коханка» Богдана була звичайною шахрайкою. Обдурила його, забрала всі гроші, оформила кредит на його ім’я й зникла, прихопивши все цінне.
Богдан залишився з нічим. Дім його коханки виявився примарою, а мрії — брехнею. Свекруха теж постраждала: заради сина вона заклала свою квартиру, а тепер банк погрожує виселенням.
— У нас більше немає нічого, — шепотіла вона. — Допоможи… Будь ласка, допоможи… Мені нікуди йти…
Вона дивилася на мене очима збитого пса, благаючи прихистити хоч на деякий час.
Я сиділа, зціпивши пальці. У голові крутилися питання. Згадувалися її гострі слова, зневажливі погляди, ті роки самотності, коли я почувалася чужою у власній родині. А тепер вона просить притулку?
Частина мене хотіла відплатити їй тим же. Сказати: «Йдіть, тепер вам ніхто не винний!» Але інша частина — та, що пам’ятала про любов, про добро, про дітей — не дозволяла мені бути жорстокою.
Я мовчала. В очах стояли сльози.
Що обрати? Помсту чи милосердя?
І поки я не вирішила, я просто встала, заварила чай і поставила перед нею чашку.
Бо іноді бути людиною — значить зробити вибір не серцем, а совістю.
