Колись давно мене залишили на порозі чужих дверей. Через двадцять п’ять років вона прийшла до мене на роботу, не впізнавши в господині ту саму доньку, яку колись кинула.
“Дитина без коріння — як безлистий дуб. Не хтось, а лише тінь, що блукає світом.”
— Ти завжди відчувала себе тінню? — поцікавився Микола, замислено крутячи ложку в каві.
Я глянула на нього. На єдину людину, що знала всю правду. Того, хто допоміг мені знайти її — жінку, що носила мене під серцем, а потім віддала, немов непотрібну річ.
Мій перший крик не розтопив її серця. Все, що залишилося — записка на старенькій ковдрі: “Пробач мене.” Одне слово. Уся любов, яку мені судилося ніколи не відчути.
Ганна Василівна та Петро Іванович, подружжя літніх літ, знайшли мене ранковим жовтневим днем. Відчинили двері й побачили плачучий клуночок. У них вистачило доброти не віддати мене в притулок, але кохати — ні.
— Ти живеш у нашому домі, Оленко, але пам’ятай: ти нам чужа, і ми тобі теж, — повторювала мені Ганна Василівна щороку в день, коли мене знайшли.
Їхня хата стала моєю кліткою. Куточок у сінях з розкладачкою. Їла окремо — їхні холодні залишки. Одяг купували на ринку: завжди на два розміри більший. “Доростеш,” — казала вона. Але коли доростала — речі вже розпадалися від старості.
У школі я була вигнанкою. “Наймичка”, “безріднa” — шепотіли за спиною.
Я не плакала. Навіщо? Я копила в собі все: силу, гнів, рішучість. Кожен плювок, кожен холодний погляд ставали паливом.
У тринадцять років почала працювати: розносила газети, вигулювала собак. Гроші ховала в щілині під підлогою. Одного дня Ганна Василівна знайшла їх.
— Вкрала? — спитала, мнучи зім’яті гривні. — Як же я знала, що кров не обдуриш…
— Це моє. Я заробляла, — відповіла я.
Вона шпурнула гроші на стіл:
— Тоді плати. За їжу. За дах над головою. Час прийшов.
До п’ятнадцяти працювала кожну вільну хвилину. У сіманадцять вступила до університету в іншому місті. Виїхала з рюкзаком і коробкою — у ній була моя єдина скарбина: фото немовляти, зроблене медсестрою перед тим, як “мати” забрала мене з пологового будинку.
— Вона ніколи тебе не любила, Олю, — сказала мені на прощання Ганна Василівна. — І ми теж. Але хоч були чесні.
У гуртожитку я жила з трьома сусідками. Їла локшину швидкого приготування. Вчилася до виснаги — лише відмінні оцінки, тільки стипендія. Вночі працювала у цілодобовому магазині. Однокурсники сміялися з мого поношеного одягу. Я їх не чула. Я чула лише внутрішній голос: Я знайду її. Я доведу їй, кого вона втратила.
Немає нічого страшнішого за відчуття, що ти нікому не потрібен. Воно в’їдається під шкіру, як іржа.
Микола знав мою історію. Знав, як я піднялася. Як рвалася вперед, немов тонучи.
— Ти ж знаєш, що це не принесе тобі спокою, — сказав він одного разу.
— Мені не потрібен спокій, — відповіла я. — Мені потрібно замкнути цю сторінку.
Життя непередбачуване. Іноли дає шанс там, де не чекаєш. На третьому курсі викладач дав завдання: розробити маркетингову стратегію для бренду органічної косметики.
Три дні без сну. Уся біль, весь голод визнання вилилися у цю роботу. Коли я захистила проект, аудиторія замовкла.
Через тиждень до мене у кабінет увірвався викладач:
— Олено! Інвестори з UNIT.City бачили твій проект. Вони хочуть зустрічі.
Мені запропонували не зарплату, а частку в стартапі. Я підписала, тремтячи — втрачати було нічого.
Через рік стартап злетів. Моя частка перетворилася на гроші, про які я і не мріяла. Вистачило на перший внесок за квартиру у центрі Києва, на нові інвестиції.
Життя завертілося. До двадцяти трьох у мене був власний просторий дім. Я привезла туди лише рюкзак і ту саму коробку. Минуще залишилося за дверима.
Але щастя не було. Лише порожнеча.
— У тебе на плечі сидить привид, — сказав Микола.
І я погодилася. Тоді ж він запропонував допомогу. Микола був не лише другом, а й приватним детективом. Два роки пошуків. Сотні глухих кутів. І нарешті — знайшов її.
Марія Степа— Марія Степавна, — прошепотіла я, тримаючи в руках її фото, і відчула, як моє серце, нарешті, почало загоюватися.
