Мене звати Соломія. П’ять років тому ми з чоловіком, Богданом, купили квартиру в містечку під Києвом, мріючи про щасливе сімейне життя. Але все розсипалося, коли свекруха, Наталя Дмитрівна, без попередження оголосила, що переїжджає до нас. Чоловік підтримав її, знехтувавши моїми почуттями, а її отруйні плітки та брехня зруйнували наш шлюб. Я поїхала з донькою до батьків, залишивши позаду зраду та біль. Тепер я сама, з розбитим серцем, і не знаю, як пробачити тих, хто втоптав мою родину в багно.
Наше життя з Богданом було майже ідеальним. Ми виховували донечку, Мар’янку, і будували плани на майбутнє. Але все змінилося, коли Наталя Дмитрівна приїхала і заявила: «Тепер я житиму з вами». Я оніміла від шоку, а Богдан лише знизав плечима: «Мамі самотньо після смерті тата. Я не міг відмовити». Моє серце стиснулося від зради, коли він зізнався, що це була його ідея. «Соломіє, дві жінки в домі — це тільки краще», — сказав він, не слухаючи моїх заперечень. Мої слова, мої побоювання — все виявилося неважливим. Я почувалася чужою у власній оселі.
Довелося змиритися. Свекруха вдерлася в наше життя, як буря. Я намагалася знайти плюси: тепер я могла більше працювати, а Наталя Дмитрівна готувала обіди для Богдана й Мар’янки, брала на себе частину хатніх справ. Спочатку я навіть почувала провину за свій гнів. «Може, я була несправедлива?» — думала я, бачачи, як вона піклується про онуку. Але ця ілюзія розбилася, коли я випадково почула її розмову по телефону з подругою, повертаючись із роботи.
«Соломія зовсім чоловіка запустила, — скаржилася свекруха. — Не прасує, не варить, додому пізно волочиться. Невихована, груба, жодної поваги». Я завмерла, ніби мене вдарили. Вона ж знала, що я працюю до пізньої ночі, що у мене насичений графік. Її слова були брехнею, але боліли, як ніж. Я проковтнула образи, вирішивши не влаштовувати скандалу. Зрештою, я не люблю сварок. Але все погіршилося, коли вона почала намовляти Богдана проти мене.
Свекруха повторювала свої плітки чоловікові, і він, замість того щоб мене захистити, дивився на мене з підозрою. Я тягнула все на собі: прала, прибирала, доглядала за Мар’янкою, хоча Наталя Дмитрівна і брала на себе частину справ. Але її брехня ставала все отруйнішою. Останньою краплею було її обвинувачення: вона сказала Богдану, що Мар’янка, наша донька, можливо, не від нього. Богдан увірвався додому і вимагав: «Скажи правду, Соломіє!» Я задихнулася від несправедливості. Як він міг повірити в таку гидоти? Як міг сумніватися в нашій дитині?
Моє терпіння лопнуло. Я зібрала речі — свої й Мар’янки — і поїхала до батьків. Я не могла більше жити під одним дахом із жінкою, чия брехня отруювала мою родину, і з чоловіком, який обрав матір, а не мене. Мій від’їзд став для Богдана «визнанням провини». Він подав на розлучення, не давши мені шансу пояснитися. Місяць потому я надала йому тест ДНК, який довів, що Мар’янка — його дочка. Він упав переді мною на коліна, благаючи про прощення, але було пізно. Мій шлюб перетворився на попіл, а серце — на камінь.
Тепер я живу у батьків, намагаючи зібрати себе докупи. Богдан платить аліменти й просить зустрічей із Мар’янкою, але я не знаю, чи заслуговує він бути в її житті. Як міг він так легко повірити матері й зруйнувати нашу сім’ю? А Наталя Дмитрівна, чия «турбота» виявилася отрутою, навіть не вибачилася. Я почуваюся зрадженою всіма, кого любила. Моя душа болить: чому я маю платити за їхню брехню? Як захистити Мар’янку від цієї зради?
Я не знаю, як рухатися далі. Як навчити доньку довіряти людям, коли її батько й бабуся розбили мені серце? Може, хтось стикався з такою підлістю? Як пережити, коли рідні люди стають ворогами? Я хочу почати нове життя, але тінь цього болю переслідує мене. Неуже я не заслуговую родини, де мене цінуватимуть і поважати?
