Мене звати Соломія. П’ять років тому ми з чоловіком, Олексієм, купили квартиру у містечку під Черніговом, мріючи про щасливе спільне життя. Та все розсипалось, коли свекруха, Марія Іванівна, без попередження оголосила, що переїжджає до нас. Чоловік підтримав її, знехтувавши моїми почуттями, а її отруйні наговори та брехня розбили наш шлюб. Я поїхала з донькою до батьків, залишивши позаду зраду та біль. Тепер я сама, з розбитим серцем, і не знаю, як пробачити тих, хто втоптав мою родину у багно.
Наше життя з Олексієм було майже ідеальним. Ми виховували доньку, Зоряну, і будували плани на майбутнє. Та все змінилось, коли Марія Іванівна приїхала й заявила: «Тепер я житиму з вами». Я оніміла від шоку, а Олексій лише знизав плечима: «Мама самотня після смерті тата. Я не міг відмовити». Моє серце стиснулося від зради, коли він зізнався, що це була його ідея. «Соломіє, дві жінки в домі — це навіть краще», — сказав він, не слухаючи моїх заперечень. Мої слова, мої страхи — все виявилось непотрібним. Я почувалася чужою у власній хаті.
Довелось змиритися. Свекруха увірвалася в наше життя, як буря. Я намагалася знайти плюси: тепер я могла більше працювати, а Марія Іванівна готувала обіди для Олексія та Зоряної, брала на себе частину справ. Спочатку я навіть соромилася свого обурення. «Може, я була несправедлива?» — думала я, бачачи, як вона доглядає за онукою. Та ця ілюзія розбилась, коли я випадково почула її розмову по телефону з подругою, повертаючись з роботи.
«Соломія чоловіка зовсім забула, — скаржилася свекруха. — Не прасує, не готує, додому пізно тягається. Невихована, груба, жодної поваги». Я завмерла, ніби мене вдарили. Вона знала, що я працюю до пізньої ночі, що в мене щільний графік. Її слова були брехнею, але ранили, як ніж. Я ковтнула образу, вирішивши не починати сварку. Зрештою, я не люблю конфліктів. Але все стало гірше, коли вона почала намовляти Олексія проти мене.
Свекруха повторювала свої наклепи чоловікові, а він, замість захистити мене, дивився з підозрою. Я тягла хату: прала, прибирала, доглядала за Зоряною, хоча Марія Іванівна й брала на себе частину дел. Та її брехня ставала дедалі отруйнішою. Останньою краплею було її звинувачення: вона сказала Олексію, що Зоряна, наша донька, можливо, не від нього. Олексій увірвався додому й вимагав: «Скажи правду, Соломіє!» Я задихнулася від несправедливості. Як він міг повірити у таку підлість? Як міг сумніватися у нашій доньці?
Моє терпіння луснуло. Я зібрала речі — свої та Зоряни — і поїхала до батьків. Я не могла більше жити під одним дахом з жінкою, чия брехня труїла мою родину, і з чоловіком, який обрав матір, а не мене. Мій від’їзд став для Олексія «зізнанням провини». Він подВін подала на розлучення, не давши мені шансу пояснитись, а тепер мріє, щоб ми повернулись, коли вже пізно.
