У кожній родині бувають свої складнощі. Десь розподіляють спадщину з лютью, десь борються з пияцтвом або пробачають зради, а десь люди просто опускають руки від безвиході. У нас із чоловіком, здавалося б, особливих лих не було. Якби не одне велике «але» — свекруха. Саме вона, Ганна Іванівна, отруювала наші спокійні будні.
Довгий час я намагалася знайти з нею спільну мову, звикнути, закривати очі на її витівки. Але що далі, то більше розуміла — не вийде. Якась невидима стіна стояла між нами. І що більше я старалася, то вищою та міцнішою ставала ця перешкода.
Я чудово розумію, наскільки міцним буває зв’язок між матір’ю та сином. Але коли тридцятисемирічний чоловік залишається маминим синочком, це вже трагедія. Мій чоловік і його мати, ніби жили у своєму власному світі: шепотілися за моєю спиною, домовлялися про щось потайки, іноді посвячуючи мене в свої таємниці лише тоді, коли від цього вже не можна було відвернутися.
Ось і недавно сталася ситуація, після якої моя терплячість урвалася остаточно.
Наш син, Олексій, що літо проводив на дачі у моїх батьків. Моя мама, лікарка, дуже рідко могла взяти відпустку — навіть у найважчі часи пандемії вона продовжувала працювати. А тато, на жаль, через стан здоров’я не міг сам справлятися з онуком.
Я працюю у великій компанії і про довгу відпустку могла лише мріяти. Тому ми з чоловіком вирішили: цього року попросимо допомоги у його матері. За місяць я все обережно обговорила з Ганною Іванівною. Вона охоче погодилася приглядати за Олексієм. Я щиро повірила, що можу на неї покластися.
Але за тиждень до початку відпустки пролунав дзвінок:
— Оленко, — радісно заявила свекруха, — мені дали путівку! Я їду відпочивати! Тож з онуком ти якось сама розбирайся.
Я так здивувалася, що навіть не відразу усвідомила сенс її слів. Вона підставила нас. Просто зрадила.
Пізніше виявилося, що ніяку путівку вона не «отримувала». Сама все організувала: вибрала курорт, купила квитки, забронювала номер. Причому зробила це, чудово знаючи, що мала допомагати з онуком!
Більше того, перед самим від’їздом Ганна Іванівна прийшла до чоловіка з черговою проханням: поливати її теплицю і доглядати за городом у її відсутність.
Звісно, чоловік працював зранку до ночі і доручив це мені. Але я тоді твердо вирішила: досить. І прямо сказала:
— Я пальцем не поворухну. Твоя мати виставила нас у найважчий момент. Їй важливий її відпочинок — нехай її помідори в’януть і сохнуть разом із її егоїзмом. Це її проблеми, не мої.
Звичайно, коли свекруха дізналася про моє рішення, розпочався скандал. Звинувачення, докори, скарги — усе вилилося на мене. Але поїзд уже пішов. Вона все одно поїхала відпочивати, залишивши нас розбиратися із дитиною та її господарством.
Тепер я метуся містом, намагаючись знайти для Олексія хоча б якийсь табір чи дитячий центр. Адже йому теж потрібне справжнє літо, а не нескінченні сидіння в квартирі.
Я ще раз переконалася: у скрутну хвилину можна розраховувати лише на себе. І на свою совість. Свекруха обрала відпочинок. А я обрала свого сина.
І, знаєте, ні на мить про це не шкодую.
