Задзвонили у двері. Я відчинила — на порозі стояла заплакана свекруха: виявилося, що коханка обібрала їх до нитки
П’ятнадцять років тому ми з Богданом влаштували весілля. Тоді ж його мати дала мені чітко зрозуміти: подругами ми не будемо. Я змирилася. Ми одружилися, але дітей Бог нам дарував не відразу. Десять років очікувань, надій і молитов… Та все ж доля нас віднагородила: спочатку народився син, а незабаром — донька.
Наше життя складалося непогано. Богдан зробив чудову кар’єру: він очолював велику фірму. Я змогла присвятити себе дітям, піти у декрет і цілковито поринути у турботи про родину. Моєї мати поруч не було — вона мешкала в іншому місті, тож допомоги чекати було нізвідки. А свекруха… За всі ці роки її ставлення до мене не змінилося жодної крапки. Для неї я завжди лишалася пустункою, хитрюкою, що відбила її сина. У її мріях Богдан мав одружитися з «гідною дівчиною», з тією, кого вона для нього підібрала. Але він обрав мене.
Жили разом, виховували дітей. Я намагалася не звертати уваги на ворожість свекрухи. Але одного дня все розвалилося.
Той день пам’ятаю до дрібниць. Ми з дітьми щойно повернулися з прогулянки. Діти возилися у передпокої, а я пішла на кухню поставити чайник. І тут мій погляд впав на тумбочку біля входу — там лежав аркуш паперу. Підходячи, я відчула холодок тривоги. Квартира була пуста. Речей Богдана ніде не було.
На шматочку паперу, недбало і нерівно, він написав:
«Вибач. Я покохав іншу. Не шукай мене. Ти сильна, ти впораєшся. Так буде краще для всіх.»
Телефон чоловіка був вимкнений. Ні дзвінка, ні смс. Він просто зник. Залишив мене саму — з двома малими дітьми на руках.
Я не знала ні де він, ні хто ця «інша». З розпачу я подзвонила свекрусі. Думала, вона щось скаже, підтримає, пояснить. Але почула лише:
— Ти сама у всьому винувата, — у її голосі звучала зрада. — Я ж одразу знала, що так усе скінчиться. І ти теж мала це зрозуміти.
Я тоді загубилася. Що я зробила не так? Чим заслужила таку ненависть? Але шукати винних було неколи: на руках діти, а грошей — майже нічого. Богдан не залишив нам і копійки.
Працювати я поки не могла — дітей залишати було ні з ким. Тоді я згадала, що колись підробляла написанням наукових робіт. Завдяки цьому й виживали. Кожен день — боротьба за шматок хліба. Півроку — жодної вістки від Богдана.
Був дощовий осінній вечір. Я вкладала дітей спати, коли раптом почувся настирливий дзвінок у двері. Серце стиснулося. Хто так пізно? Може, сусіди?
Я відчинила двері — і завмерла.
На порозі стояла свекруха. Зненацька, мокра, із заплаканим обличчям.
— Пустиш? — прошепотіла вона, і я несвідомо відступила, пропускаючи її у дім.
Ми сіли на кухні. ЛеВона ледве стримувала сльози, коли почала розповідати, як та “нова кохана” Богдана виявилася шахрайкою, яка обібрала їх до нитки і зникла з усіма грошима.
