Життя в невеликому селі під Черніговом стало для мене справжнім пеклом. Я, Оксана, вже багато років живу під одним дахом із свекрухою, Надією Петрівною, яка зробила все, аби перетворити мої дні на катування. Сьогодні моє терпіння урвалося: я запитала її те, що боліло роками: «Чому ти мене так ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодне мовчання та її зневажливий погляд. Душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.
Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Пропилососила, помила підлогу, натираючи її до блиску. І раптом Надія Петрівна, сидячи у своєму кріслі, з явним задоволенням розсипала крихти від печенья на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи очам. Вона зробила це навмисно, навіть не намагаючись приховати злість.
— Мамо, навіщо? Ти ж спеціально! — вигукнула я, ледве стримуючи сльози.
Вона глянула на мене зверхньо й кинула:
— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!
З задоволеною посмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже сто разів. Я, проковтнувши образи, взяла віник і згрібала крихти. Але всередині все кипіло. Пішла в іншу кімнату, щоб не вибухнути, а потім вийшла в сад — робота на свіжому повітрі трохи заспокоювала. Але біль від її слів і вчинків роз’їдав мене, ніж отрута.
— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — За що мені таке? Я тобі готую, прасу, прибираю, доглядаю! Моя донька, Марічка, завжди тобі допомагає! Чому ти мене так ненавидиш?
Вона навіть не повернулася. Жодного слова, жодного погляду — лише крижана байдужість. Я розплакалася, більше не маючи сил стримуватися. Доробивши прибирання, зайнялася пранням, але сльози котилися самі. Моє життя перетворилося на безкінечне коло принижень, і я не знала, як із нього вирватися.
Мій чоловік, батько Марічки, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Одразу після похорону Надія Петрівна заявила:
— Залишайся в мене! І навіть не думай їхати. Не хочу, щоб у селі говорили, ніби я тебе вигнала.
Я погодилася, бо йти було нікуди. У моїх батьків жила сестра з двома дітьми, і для нас із Марічкою місця там не було. Я наївно сподівалася, що з часом ми з Надією Петрівною знайдем об— знайду спосіб вирватися з цього пекла і знайти щастя для себе.
