Тридцять два роки, і вже чотири роки я заміжня за людиною, яка стала для мене справжнім бременем. Я, Соломія, живу у Львові і весь цей час сама тягну сімейний бюджет. Мій чоловік, Тарас, старший за мене на вісім років, і я втомилася мовчати про його безвідповідальність. Сьогодні я не витримала і вперше вимагала від нього грошей, але замість підтримки отримала лише образи й погрози піти. Моє життя перетворилося на драми, і я не знаю, як довго ще витримаю.
Ми з Тарасом у шлюбі чотири роки, але за цей час я ніколи не відчувала себе захищеною чи коханою. Він уже був одружений до мене й має сина від першого шлюбу. Коли його попередня сім’я розпалася, він повернувся до батьків, а під час наших зустрічей створював враження, що ночує у друга. Пізніше я дізналася, що це була брехня, але тоді я закрила на це очі, думаючи, що кохання виправить усе. Тарас працює менеджером з продажу у великій компанії, і його робота — це суцільний стрес. Він часто зривається, влаштовує скандали й виливає на мене свої емоції. Я ніколи не бачила від нього підтримки чи турботи, а його гарячий характер став для мене важким випробуванням.
Коли в моєму житті наставали складні моменти, і мені так потрібна була його допомога, Тарас просто збирав речі й їхав до матері. Одного разу я не витримала розлуки й через тиждень благала його повернутися. Ми живемо у моїй квартирі, яку я купила ще до весілля, і я сама оплачую всі рахунки та купую продукти. Тарас же ніколи не показував мені своїх грошей. Він стверджує, що збирає на нашу «спільну мрію» — будинок у Карпатах, де ми, мовляв, житимемо щасливо. Але з кожним днем я все більше сумніваюся, чи побачу колись цей домівок. Його слова звучать як порожні обіцянки, а я втомилася вірити в казки.
Минулої зими комунальні платежі зросли, і я, набравшись сили, попросила Тараса допомогти з оплатою. Він пообіцяв, але минув місяць, а грошей я так і не побачила. Моя втома від цієї ситуації досягла межі. Я не можу більше утримувати дорослого чоловіка, який живе за мій рахунок. Що буде, якщо у нас з’являться діти? Їм доведеться з малку працювати, щоб прогодувати власного батька? Це абсурд! Наприкінці місяця я не витримала й прямо запитала Тараса, чи збирається він заплатити за квартиру. Натомість він спалахнув, звинуватив мене у невдячності й знову почав збирати речі, погрожуючи піти.
Я не розумію, за що він так зі мною поводиться. Що я зробила, щоб заслужити таке ставлення? Моя душа розривається від болю й нерозуміння. Я не можу безкінечно терпіти цю несправедливість, але кожен його від’їзд і повернення ламають мене все більше. Чотири роки я тягнула цей тягар сама, але тепер я на межі. Як довго я ще зможу тримати себе в руках, поки моє життя остаточно не розсиплеться під вагою його байдужості?
