У маленькому селі під Львовом моє життя перетворилося на безкінечний жах. Я, Оксана, багато років живу під одним дахом із свекрухою, Надією Михайлівною, яка зробила все, щоб мої дні стали справжнім пеклом. Сьогодні мій терпець урвався: я запитала її те, що мучило мене роками: «Чому ти мене так ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодне мовчання та її зневажливий погляд. Душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.
Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Витерла пил, вимила підлогу, намагаючись, щоб усе сяяло. І раптом Надія Михайлівна, сидячи у своєму кріслі, з явним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи власним очам. Це було спеціально, і навіть не криючись, вона демонструвала свою злість.
— Мамо, навіщо ти це зробила? Я ж бачила, що це навмисно! — вирвалося в мене, ледве стримуючи сльози.
Вона глянула на мене зверхньо й кинула:
— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!
З задоволеною усмішкою вона знову заглибилася у стару газету, яку перечитувала вже не раз. Я, проковтнувши образу, взяла віник і збирала за нею. Усередині мене все кипіло. Вийшла у двір — робота на свіжому повітрі трохи заспокоювала. Але біль від її слів роз’їдала душу, ніби отрута.
— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — За що мені таке? Я тобі готую, прасу, прибираю, доглядаю! Моя донька, Марічка, завжди тобі допомагає! Чому ж ти так до мене ставишся?
Вона навіть не повернула голови. Жодного слова, жодного погляду — лише лід у відповідь. Я ридала, більше не маючи сил стримуватися. Доробивши прибирання, взялася за прання, але сльози не переставали текти. Моє життя стало колом принижень, і я не знала, як із нього вирватися.
Мій чоловік, батько Марічки, помер багато років тому. Нашій доньці тоді ледь виповнилося вісім. Одразу після похорону Надія Михайлівна заявила:
— Залишаєшся в мене! І навіть не думай їхати. Не хочу, щоб у селі звели мене на лиху жінку.
Я погодилася, бо йти було нікуди. У моїх батьків жила сестра з дітьми, і для нас із Марічкою місця не було. Я ще сподівалася, що з часом ми знайдемо спільну мову. Та дива не сталось. На людях вона поводилася чемно, але вдома глузувала з мене. Постійно твердила, що мусимо підкорятися.
— Нікудишня ти! Хто на тебе подивиться, ще й з дитиною? Живимеш у мене з Марічкою, а коли я помру, дістанеться хата. Але якщо не слухаєшся — віддам небожам, і будеш ні з чим!
Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Марічка не знала нужд. А Надія Михайлівна, якій давно за дев’яносто, живе собі у задоволенні. Здоров’я міцне, всю пенсію витрачає на себе, вимагаючи, щоб я купувала їй кращі продукти та солодощі. Я зрозуміла, що помилилася, погодившись жити з нею. Ці роки принижень зламали мене.
Марічка отримує освіту у Львові й скоро вийде заміж за доброго хлопця. Вони житимуть окремо, і я щиро молюся, щоб її доля була щасливішою за мою. Але так боляче за себе, за змарновані роки. Я віддала все заради доньки та свекрухи, а натомість дістала лише зневагу й самотність. Де ж мені знайти сили, щоб вирватися із цього пекла?
