**Щоденник одного чоловіка**
Сьогодні був особливий день — весілля Оксани та Богдана. Все йшло чудово, аж поки ведучий не оголосив час подарунків. Батьки нареченої привітали перші, а потім підійшла мати Богдана — Людмила Степанівна. У руках вона тримала велику коробку, перев’язану жовто-блакитною стрічкою.
— Ого! Цікаво, що там? — шепнула Оксана, схвильовано подивившись на Богдана.
— Не знаю. Мама нічого не розповідала, — знизав плечима наречений.
Вирішили розпакувати подарунки наступного дня, коли трішки затихне весільний галас. Першою дістала коробку від свекрухи. Розв’язали стрічку, підняли кришку… і завмерли.
Ще залицяннями Оксана помітила в Богдана одну дивну звичку: він ніколи не брав нічого без дозволу, навіть дрібничку.
— Можна доїсти цю цукерку? — нерішуче запитував він, показуючи на останню карамельку у вазочці.
— Так, звичайно! — дивувалася Оксана. — Чому ти питаєш?
— Звик так, — сором’язливо посміхався Богдан.
Лише через кілька місяців вона зрозуміла причину.
Коли Богдан запросив її до батьків, Людмила Степанівна спершу здалася привітною. Але під час вечері образ розвіявся. Гостям подали по дві ложки картоплі та крихітну котлету. Богдан швидко з’їв свою порцію й тихо попросив ще.
— Їстимеш, як не в себе! Заробити на тебе неможливо! — гучно скрикнула свекруха, збентеживши Оксану.
Коли добавки попросив батько, Людмила Степанівна щедро наповнила йому тарілку.
Під час підготовки до весілля свекруха знайшла до всього нагоду знехтувати:
— Нащо такі витрати?! Можна було знайти дешевше! — докоряла вона.
Першою не витримала Оксана:
— Ми самі вирішимо! Це наші гроші!
Образившись, Людмила Степанівна перестала телефонувати й навіть погрожувала не прийти.
За два дні батько Богдана приїхав до них із машиною.
— Сину, допоможи розвантажити подарунок, — попросив він.
Виявилося, чоловік сам купив молодим пральну машинку, щоб уникнути скандалів із дружиною. Зізнався, що вони посварилися: вона вважала навіть такий подарунок зайвим.
На весіллі Людмила Степанівна все ж з’явилася — у дорогій сукні, на таксі. Поводилася чемно, вручила коробку, а потім зникла серед гостей.
Наступного ранку Оксана з Богданом розгорнули коробку.
— Рушники? — нерозуміюче пробурчала вона.
— І шкарпетки, — важко зітхнув Богдан.
Батько мав рацію. Свекруха подарувала перше, що попало під руку. Краще б взагалі нічого не дарувала.
Але найгірше було попереду. Через кілька днів Людмила Степанівна зателефонувала:
— Ну, що подарували гості? Що дала Оксанина мати? А її подруги? — допитувалася вона.
Богдан стисло відповів:
— Мамо, це твоїх справ не стосується.
І поклав слухавку вперше без жалю.
Життя показало: щирість — не у вартості подарунка. А поваги, як і любові, у деяких зникає навіть слід.
