Темні вулиці Львова супроводжували Олексія додому після важкого робочого дня. Він ішов, занурений у свої думки, але тривога стискала сердце. Вікна їхньої квартири на третьому поверсі були темними. «Де вона знову пропадає?» — блиснула думка. Олексій увійшов у порожню хату, і тиша вдарила по нервах. Не встиг він зняти черевики, як у двері подзвонили. Сусідка, з тривожним обличчям, промовила слова, які перевернули його світ: «Вашу дружину, Оксану, забрала швидка». Олексій завмер, не вірячи почутому. Його життя, повне помилок і втрачених шансів, розвалилося вмить, залишивши лише біль і каяття.
Ця думка, наче грім, вразила Олексія ще на вулиці. Він зупинився, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. «Як я міг бути таким сліпим?» — подумав він і гірко посміхнувся. Усе було так очевидно, але він не бачив. Дома чекала Оксана — жінка, яку він колись кохав, але давно перестав цінувати. Він уявив їхню зустріч: вона, як завжди, кине холодне «Ти прийшов?» і піде на кухню, навіть не глянувши. «Вечерятимеш?» — спитає вона, і в її голосі не буде ані краплини тепла.
Раніше Оксана готувала з душею: пекла паляниці, збирала рецепти, закручувала банки із соліннями. Але останніми роками все змінилося. Для дітей, коли вони приїжджали, вона, як і раніше, старалася, а для Олексія — ані натяку на турботу. Її страви стали несмачними, немов вона готувала через силу. Коли терпець уривався, Олексій сам смажив картоплю чи ліпив вареники, мовчки, без докорів. Оксана їла, але ніколи не дякувала. Її байдужість вбивала його, але він мовчав, щоб не розпалювати сварки.
Колись Оксана була іншою. Її ніжність, турбота, теплі обійми гріли його душу. Вона могла притулитися до нього і завмерти, наче ділилася теплом свого серця. Але ці моменти залишилися в минулому. Тепер її турбота здавалася механічною, як обов’язок, який вона ненавидить. Коли це почалося? Може, коли Олексій гуляв з друзями, поки вона чекала його вдома? Чи коли він не забрав її з пологового після народження молодшого сина, тому що «святкував з товаришами»? Він тоді думав: «Та що там, свято ж!» Але її погляд, сповнений болю, він пам’ятав донині.
Оксана змінилася. Вона стала мовчазною, відстороненою. Ображувалася на його зауваження, зачинялася в кімнаті, немов утікала від нього. Олексій злився: «Та що там, сказав правду! Маю право!» Але її мовчання було гірше за крик. Коли приїжджали діти, вона оживала: метушилася, готувала, усміхалася. А з ним — знову стіна. «Кого вона обманює?» — думав він. Життя тікало, а їхній шлюб перетворився на порожню формальність.
Олексій давно перестав гуляти. Працював інженером, заробляв добре, на інших жінок не дивився. Але Оксані, схоже, було байдуже. Вона заробляла не менше, була незалежною, ризикованою. Чому ж не йшла? Через дітей? Вони давно виросли. Олексій не розумів її. Колись він намагався, але потім махнув рукою: «Хоче так жити — нехай живе». Але в глибині душі він мріяв про звичайне життя, про дружину, яка зустрічає з радістю, а провожає з сумом. Про любов, якої давно не було.
І ось тепер ця думка: вона його не любить. Можливо, ніколи не любила. Олексій згадав, як дивувався, чому така розумна, освічена жінка обрала його. Може, просто час прийшов, а він, високий і гарний, виявився зручним варіантом? «Знала, що діти вродливі будуть», — з гіркотою подумав він.
Він увійшов у темну квартиру, і тиша оглушила. «Де вона?» — тривога зростала. У двері подзвонили. Сусідка, відводячи погляд, проговорила:
— Олексію Васильовичу, Оксану швидка забрала годину тому…
Він біг вулицями, задихаючись від сліз. Вперше в житті молився:
— Господи, тільки не забирай її! Як я без неї? Будь ласка, врятуй! Якщо вона виживе, я все виправлю, клянусь! До церкви піду, до монастиря — тільки спаси!
Але Оксану він не побачив живою. У лікарні сказали, що її серце зупинилося ще в швидкій. Світ розвалився. Кілька днів Олексій жив, наче в тумані. Діти, друзі, родичі щось казали, але він не чув. У голові стукало: «Не попросив прощення».
Тепер Олексій живе сам. Діти кликали до себе, але він відмовився. Він часто ходить у храм неподалік. Там, серед тиші й запаху ладану, йому здається, що Оксана поруч. Стіни храму, наче живі, розуміють його біль. Він дивиться на ікони і шепоче: «Пробач, що не цінував тебе». Але відповіді немає, лише тиша, яка тепер — його єдиний супутник.
