Того вечора у нашому затишному домі у Львові було тихо й спокійно. Я, Оксана, щойно перемила посуд після вечері, мій чоловік Тарас грав з нашим сином Максимом у шахи, а молодша донька Марійка укладала ляльок. Раптом дзвінок у двері перервав цю ідилію, ставши початком справжньої родинної драми. Моя мати, Ганна Степанівна, увірвалась у наше життя зі звинуваченнями, які перевернули все догори дриґом. Її слова про совість і спадщину досі дзвенять у вухах, а біль від несправедливості розриває серце.
Ми з Тарасом переглянулися — гостей у таку пізню годину не чекали.
— Може, сусіди? — припустив Тарас і піш відчиняти.
Але на порозі стояла моя мати з насупленим чолом.
— Мамо? — здивувалася я. — Що трапилося?
— Трапилося, та ще й як! — різко відрізала вона, прямуючи до кухні. — Думала, сама здогадаєшся, але, мабуть, ні!
— Про що ти? — збентежено спитала я, відчуваючи, як тривога охоплює мене.
— Як у тебе з совістю? — несподівано вистрілила мати. — Ділитись не збираєшся?
— Ділитися? Чим? Мам, поясни нормально! — я дивилася на неї в повній розгубленості.
Тарас, зрозумівши, що розмова буде непростою, тихо повернувся до Максима, залишивши нас удвох.
— Чаю налити? — запропонувала я, намагаючись розрядити напругу.
— Води налий, — буркнула мати, і її тон дав зрозуміти, що легкої розмови не буде.
— Як у тебе з совістю? — повторила вона, примруживши очі. — Коли ділитимешся?
— Мам, я справді не розумію, про що ти. Говори прямо! — почала втрачати терпець.
— Отримала спадщину від тітки Марії, а з родиною ділитись не поспішаєш! Все собі забрати хочеш? — нарешті випалила вона.
Я завмерла. Дев’ять місяців тому моя тітка Марія, сестра матері, залишила мені у спадок квартиру, дачу й гроші. Це було її рішення, і я вважала його справедливим, бо сама доглядала за нею останні роки.
— Чому я повинна з кимось ділитися, якщо тітка Марія заповіла все мені? — заперечила я.
— Оце так! — обурилася мати. — Квартира, дача, гроші — все тобі! А я, до слова, її рідна сестра, законна спадкоємиця! Так, ми з нею не ладнали, але це не означає, що все має дістатися тобі одній. А твоя сестра Наталка? Чому їй нічого?
— Мам, за законом ти могла б претендувати, якби була на пенсії та на утриманні у тітки. Але ти ще працюєш! А Наталка тут і до чого? — спокійно відповіла я.
— Тобто все собі забираєш? — у її голосі задрижав гнів.
— А чому ні? Коли Наталка три роки тому виграла у лотерею двісті тисяч гривень, вона ж ні з ким не ділилася, — нагадала я.
— Не рівняй! Двісті тисяч і твій спадок — це небо й земля! — відрізала мати, схопилася й, не попрощавшись, грюкнула дверима.
Я лишилася одна на кухні, приголомшена. Ми з Наталкою, моєю молодшою сестрою, завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний інститут, працюю педіатром у приватній клініці. Наталка одружилася одразу після школи, народила двох синів, Ярослава й Богдана, і ніколи не працювала. Ми з Тарасом після весілля оселилися в будинку, який він збудував за допомоги батьків. Коли народився Максим, а потім Марійка, моя свекруха, Ганна Іванівна, взяла на себе турботу про онуків, щоб я могла закінчити навчання і вийти на роботу. Без неї ми б не впоралися.
Мати ж завжди вважала, що мені все дається легко, а Наталці не щастить. Вона з чоловіком і дітьми живе в батьківському домі, і вся їхня допомога йде їй. Спадщина тітки Марії стала для матері справжньою занозою. Вона щиро вірила, що я мусила поділитися з Наталкою, і не полишала спроб мене умовити.
— Оксано, ти повинна зрозуміти, віддати Наталці половину — це чесно й благородно, — твердила вона знову.
— Гаразд, мамо, а що з вашим домом, де ви живете з татом і Наталкою? Кому він дістанеться? — спитала я.
— Це Наталкина частка, навіть не дивись у той бік, — відрізала мати.
— Чому не навпіл? — обурилася я.
— Бо в тебе вже є дім! — відповіла вона.
— Це не мій дім, а Тарасів! А що дістанеться мені? — намагалася достукатися до неї.
— Чого тобі бракує? Дім є, діти ростуть, свекруха допомагає. Ще чого? — її слова різали, ніж ножа.
— Але це все не ваша заслуга! Дім — від Тараса, з дітьми допомагає Ганна Іванівна. А ви? Ти хоч раз посиділа з Максимом чи Марійкою? Все робила свекруха, навіть звільнилася заради нас! — не стримувала емоцій.
— Ми з батьком тебе виростили, — кинула мати.
— І Наталку виростили, і досі їй допомагаєте. А тепер хочете відібрати в мене те, що я отримала за правом. Скільки разів Наталка відвідувала тітку Марію, коли та хЯ сиділа у тиші, розуміючи, що ця рана, заподіяна матір’ю, так просто не загоїться.
