Під дощем самотності
Дружина Тараса, Оксана, почала поводитися дивно. Одного разу вона влаштувала скандал на порожньому місці, звинувачуючи його у всіх смертних гріхах: то тарілку не вимив, то шкарпетки кинув не туди, то забув зробити те, про що вона втомилася нагадувати. Їй, бачите, набридло за ним прибирати! А головне – він не може заробити на новий автомобіль. Тарас почав підозрювати, що справа не в ньому. Не для нього вона раптом почала прихорошуватися, записалася до спортзалу та змінила гардероб. І Оксана пішла до іншого… Минув рік. Одного ранку Тарас прокинувся від дзвінка у двері. Накинувши халат, війшов у коридор, відчинив і завмер, не вірячи його очам.
Важка сіра хмара повільно насувалася на ясне небо, ніби невидима рука зафарбовувала його похмурою фарбою. Великі краплі дощу застукали по лобовому склу. Тарас їхав вулицями старого містечка на березі Дніпра, і з кожною хвилиною дощ посилювався, а вітер завивав все голосніше. У салоні машини було тепло, радіо тихо насвистувало мелодію, але за вікном панувала холодна туга, від якої на душі ставало неспокійно.
Вулиці спорожніли, лише рідкісні машини проносилися повз, і їх ставало все менше. Скільки вже кіл він накрутив по місту? Дома не сиділося, ноги самі вели до машини. Тарас любив роздумувати за кермом, розбираючи своє життя, як пазл, у якому не вистачало ключових деталей. Він повернув на вузьку вуличку, віддаляючись від центру, від свого будинку, де все нагадувало про минуле.
Тиждень тому повернулася Оксана. Її поява знову відкрила стару рану, розбередила душу. Вона думала, що він розтане від її сліз, простить зраду, забуде образи. Пішовши, вона вилила на нього ушат бруду, називаючи невдахою, нікчемним чоловіком. Хіба таке забувається?
Рік тому Оксана розвела сварку з нічого. Кричала, що їй набридло його безладдя, що він не виконує її прохань, що не може забезпечити гідне життя. «Чотири роки без відпустки за кордоном! На море другий рік не можу вирватися! – кидала вона йому в обличчя. – Я йду до того, хто дасть мені все це!» Тарас здогадувався, що її раптові походи до спортзалу та нові наряди були не для нього. Вдома вона ходила у старому халаті, без макіяжу, а на людях сяяла. Він не став її зупиняти. Біль розривав серце, але він пережив. Погуляв, випив з друзями, але швидко взяв себе в руки. З часом полегшало.
На роботі жінки, дізнавшись, що він вільний, оживилися. Їм не були потрібні дорогі подарунки чи закордонні курорти – лише б поряд був чоловік. А Тарас був завидним: у розквіті сил, з квартирою, машиною, без аліментів. Але жодна не торкнулася його серця. Він не був проти нових стосунків, але іскри не виникало. Друзі теж віддалилися – їхні дружини боялися, що вільний Тарас спокусить їхніх чоловіків на пригоди. Він їздив до них у гості, але повертався у пусту квартиру, де його ніхто не чекав.
Дітей у них із Оксаною не було. Тарас не переживав – не всі одразу стають батьками. Оксана навіть обстежувалася, лікарі сказали, що все гаразд, потрібен час. Але при розлученні вона випалила: «Ти нікчемний! Навіть дружину обрав таку, що ніколи не народить!» Це визнання вдарило, як ніж. І все ж, якби вона залишилася, він би простив. Але вона пішла.
Через рік пролунав той дзвінок у двері. Тарас відчинив і остолбенів. На порозі стояла Оксана, з заплаканими очима, благаючи пробачити її. «Я помилилася, усвідомила, кохаю тебе», – твердила вона, пригортаючись до нього. Він відповів, що простив, але забути не зможе. Як прийняти назад ту, що гуляла з іншим, а тепер повернулася, тому що її кинули? «Ти б мене впустила, якби я пішов?» – запитав він. Вона мовчала. Ідучи, він наказав їй забрати свої речі й зникнути з його життя. «Мені нікуди йти», – прошепотіла вона. «А до мами в село?» – кинув він.
Тоді він, як і сьогодні, ганяв по місту до темряви, поки не втомився. Вирішив: якщо вона буде вдома, спробує почати все спочатку. Та все ж звик до неї, знав її. Але квартира була пуста. Тарас не засмутився. Подумав і зрозумів: нічого б не вийшло. Вона повернулася від безвиході, а потім, знайшовши когось кращого, пішла б знову. Як після цього довіряти?
Дощ посилювався, склоочисники ледве впоралися з потоками води. Тарас їхав, ведучи безмовний діалог із самим собою. Він вирішив зробити ще одне коло, заїхати на заправку й повернутися додому. Біля світлофора він зупинився. Раптом його погляд привернула жіноча фігура під деревом. Весняне листя не рятувало від зливи, вона промокла наскрізь, дивлячись у пустоту. Червоний ось-ось зміниться зеленим, а вона все стоїть. ЧеВона подивилася на нього з таким болем у очах, що серце Тараса вщент розкололося на дрібні уламки, і він зрозумів — ця зустріч не випадкова, а доля дарує йому останній шанс зігріти чиюсь змерзлу душу.
