Щоденник: відкладена мрія – зрада та звільнення
Якось давно, ще змалку, моя сусідка Марія мріяла про подорож до Франції. Уявляла, як гулятиме вузькими вуличками Парижа, дивитися на заходи сонця біля Лазурного берега, де золоті промені торкаються білих скель. Це була її заповітна мрія, винагородою за роки праці в невеликому містечку на Дніпрі. Та щоразу, коли Марія згадувала про поїздку, її чоловік Олексій знаходив причину відкласти.
«Наступного року, Маню, обіцяю, поїдемо», – говорив він рік за роком, і слова його ставали порожніми. «Треба додати до ремонту, закрити борг, ще трохи підкопати грошей». Спочатку вона йому вірила. Вона ділилася мрією про Францію з перших днів їхнього шлюбу, а Олексій обіцяв, що вони обов’язково туди поїдуть. Вона почала відкладати гривні, збираючи кожну зайву копійку. Та роки йшли, а «наступний рік» став безкінечною відмовкою. То робота пожирала час, то ламався холодильник, то грошей не вистачало. Марія переконувала себе – це тимчасово.
До шістдесяти років вона накопичила на гарну двотyждневу подорож: квитки у бізнес-клас, готелі з видом на море, екскурсії. Вона знову заговорила про поїздку, очі світилися від передчуття. Та Олексій, навіть не відірвавшись від телефону, реготав: «Франція? У твої роки? Що ти там забула? Будеш у старому купальнику по руїнах лазити? Ти ж уже не дівчина, Маню». Його слова вдарили, як батіг. Вона не могла здихатися. Після стількох років очікувань, надій та віри, що вони розділяють цю мрію, вона зрозуміла: Олексію ніколи не було діла до її бажань. Для нього це була дурна витівка, недостойна ні часу, ні грошей.
Тоді щось усередині неї зламалося. Всі ці роки терпіння, надій, компромісів розсипалися, як пісочний замок під дощем. Наступного дня, поки Олексій був на роботі, Марія ухвалила рішення. Вона замовила подорож – дві тижні у Франції, тільки для себе. Годі чекати, годі просити дозволу. Вона спакувала валізу, залишила записку: «Щасливого полювання, Олексію. Платі сам», – і вирушила до аеропорту.
Коли вона вийшла з літака в Парижі, здалося, ніби з плечей звалився тягар. Вона вдихнула тепле повітря, насичене ароматом каштанів, і вперше за роки відчула себе вільною. Блукаючи Лувром, стоячи на скелях Ніцци, вона зрозуміла: занадто довго відкладала життя заради чужих пріоритетів. І так, вона одягла той самий купальник – з гордістю, не звертаючи уваги на оточення. Це був її момент.
Одного вечора в Ніцці, обідаючи в ресторані з видом на море, Марія познайомилася з Юрієм. Вони розмовляли, сміялися, ділилися історіями. Вона раптом усвідомила, як сильно їй бракувало цього – бути почутою, побаченою. Для Юрія вона не була «застарою» – вона була жінкою, сповненою життя. Решту подорожі вони провели разом: досліджували вузькі завулки Канн, куштували місцеве вино, створюючи спогади, які Марія збереже назавжди.
Повернувшись додому, вона побачила, що Олексій зник. Він залишив записку: «Виїхав до брата». Та замість болю чи страху самотності Марія відчула полегшення. Їй більше не треба було чекати на людину, яка ніколи не цінувала ні її мрій, ні її щастя. За місяці листування з Юрієм її серце билося в очікуванні нових пригод. Вперше за довгі роки вона не чекала, поки хтось інший виконає її бажання – вона жила ними.
Тепер, сидячи на балконі своєї квартири, Марія розуміла: вона більше не та жінка, що просила дозволу жити. Не знала, що попереду – нові подорожі, зустрічі з Юрієм чи щось інше. Та вперше в житті вона була готова до будь-якого повороту долі. Її мрія про Францію стала не просто подорожжю – вона стала символом її свободи.
Якось я запитав себе: а що б зробив я на її місці?
