Отак, слухай, друже.
З дитинства Марія мріяла про подорож до Франції. Уявляла, як гулятиме вузькими вуличками Парижа, дивитися на заходи сонця над Лазуровим берегом, де золоті промені обіймають білі скелі. Це було її найзаповітнішим бажанням — нагорода за роки праці, довгоочікувана свобода від рутини маленького містечка на березі Дніпра. Але щоразу, коли вона згадувала про поїздку, її чоловік, Ігор, знаходив причину відкласти мрію.
«Наступного літа, Марусе, обіцяю, поїдемо», — казав він рік за роком, але слова його звучали порожньо. «Треба зробити ремонт, закрити кредит, трохи підкопити грошей». Спочатку Марія вірила. Вона розповідала йому про Францію з перших днів їхнього шлюбу, і Ігор запевняв, що вони обов’язково туди поїдуть. Вона почала відкладати гроші, збираючи кожну зайву гривню, доглядаючи надію, що одного разу вони разом ступать на французьку землю. Але роки минули, а «наступного літа» так і не настало. То робота, то зламана піч, то раптові витрати. Марія переконувала себе — це тимчасово, вони ж таки поїдуть.
До шістдесяти років вона накопичила на розкішну двотижневу подорож: квитки бізнес-класу, готелі з видом на море, екскурсії до історичних місць. Вона знову заговорила про Францію, очі її горіли. Але Ігор, навіть не відірвавшись від телефону, реготав: «Франція? В твої роки? Що ти там забула? Будеш у старому купальнику між музеями товктися? Ти ж вже не дівчина, Маруся». Його слова вдарили, немов батіг. Марія задихнулася від болю. Після стількох років очікувань стало ясно: Ігору ніколи не було діла до її мрій. Для нього це була дитяча вигадка, не варта ані часу, ані грошей.
Тоді щось всередині неї зламалося. Роки терпіння, надій, поступок — все розсипалося, як пісочний замок під хвилею. Наступного дня, поки Ігор був на роботі, Марія зробила вибір. Вона замовила подорож — дві тижні у Франції, тільки для себе. Годі чекати, годі просити дозволу. Вона зібрала валізу, залишила записку: «Щасливої рибалки, Ігоре. Рахунок — твій», — і поїхала до аеропорту.
Коли вона вийшла з літака в Парижі, здалося, що з плеч звалився тягар. Вдихнула тепле повітря, насичене ароматом лаванди, і вперше за роки відчула себе вільною. Блукаючи Лувром, стоячи на скелях Ніцци, вона усвідомила: занадто довго відкладала життя заради чужих пріоритетів. І так, вона одягла той самий купальник — з гордістю, не звертаючи уваги на погляди.
Одного вечора в Ніцці, обідаючи в ресторані з видом на море, Марія познайомилася з Олександром. Вони розмовляли, сміялися, ділилися історіями. Вона раптом зрозумла, як давно їй бракувало цього — почуватись побаченою, почутою. Для Олександра вона не була «за старою» — вона була жінкою, сповненою життя, готовою до нових знайомств. Решту подорожі вони провели разом — досліджували вузькі провулки Марселя, куштували місцеве вино, створюючи спогади, які Марія збереже назавжди.
Повернувшись додому, вона побачила, що Ігор пішов. Записка лежала на столі: «Переїхав до брата». Але замість болю чи страху самотності Марія відчула облегчення. Більше не треба чекати на людину, яка ніколи не цінувала ані її мрій, ані щастя. Через місяці вона досі листувалася з Олександром, і серце билося в очікуванні нових пригод. Вперше за довгі роки вона не чекала, доки хтось інший дозволить їй жити — вона просто жила.
Марія сиділа на балконі, дивилася на тиху воду Дніпра. Вона згадувала, як багато років тому вперше розповіла Ігорю про свою мрію. Той посміхнувся, обійняв і пообіцяв: «Обов’язково поїдемо». Але обіцянки розчинилися в побуті, в його байдужості. Щоразу, коли вона згадувала про Францію, він махав рукою, наче її мрія була дитячою примхою. Вона терпіла, вірила, що він зміниться. Але його останні слова — «ти ж вже не дівчина» — стали останньою краплею. Вони не просто образили її — вони зруйнували віру в їхній союз.
Рішення поїхати самій далося нелегко. Вона не спала всю ніч, уявляючи, як Ігор буде скаженіти, звинувачувати її в егоїзмі. Але вранці зрозумла — її життя належить їй, і вона більше не дозволить нікому вкрасти її мрії. Коли літак злетів, Марія вперше за роки посміхнулася щиро — не для когось, а для себе.
У Франції вона знайшла ту жінку, яку забула. Танцювала на вулицях Парижа, куштувала шампанське на терасі з видом на море, сміялася до слів від жартів Олександра. Він був старшим, але в його очах горів такий же вогонь — жага до життя, яку не згаснуть роки. «Ти неймовірна, — сказав він. — Як можна було так довго ховати себе?» Ці слова розтопили лід, що збирався роками.
Тепер, сидячи на балконі, Марія знала — вона більше не та жінка, що чекала дозволу жити.Вона пішла в кімнату, взяла з полиці старий альбом з фотографіями та посміхнулася, усвідомлюючи, що тепер її історія починається знову.
