Вже два роки, як Ганна Михайлівна не спілкується зі своєю донькою Олесею. Рік тому, без жодної причини, Олеся перестала відповідати на дзвінки. Вона змінила замки у своїй квартирі в невеличкому містечку на березі Дніпра і чітко дала зрозуміти, що не бажає бачити матір у своєму домі. Ганна Михайлівна досі не може змиритися з цим розривом, і її серце стискається від болю при кожному згадуванні про доньку.
“Вже два роки ми не розмовляємо,” — зітхає Ганна Михайлівна, її голос тремтить від прихованих емоцій. — “Олеся живе своїм життям: викладає фото в соцмережах, спілкується з друзями. Але мені — ані дзвінка, ані повідомлення. Вона доросла жінка, у неї трирічна донечка й чоловік, вони живуть у своїй квартирі. Я завжди була суворою — до себе, до інших, і до Олесі теж. Вважаю, що батьки повинні бути вимогливими. Я хотіла, щоб вона добре вчилася, допомагала по господарству, дбала про себе.”
Ганна Михайлівна не змінила своїх принципів навіть тоді, коли донька створила власну родину. Вона регулярно навідувала Олесю, але кожен візит перетворювався на випробування. “Як можна жити в такому безладі?” — обурювалася вона, перекладаючи речі у шафах, ніби Олесі знову було десять років. Вона вказувала на немиті тарілки, докоряла за неувагу до дитини й не соромилася критикувати чоловіка доньки: “Максим ні на що не здатний, завжди без копійки!” Ганна Михайлівна вважала, що тільки вона може сказати доньці правду, навіть якщо та сприймає її болюче.
Рік тому все змінилося. “Як завжди, подзвонила Олесі,” — згадує Ганна Михайлівна, її очі темніють від образу. — “Розповіла, що донька моєї небоги вже читає у свої чотири роки. Олеся раптом спалахнула: ‘Навіщо ти порівнюєш дітей?’ Я здивувалася — як їх не порівнювати, якщо різниця очевидна? Це була наша остання розмова.” Незабаром Ганна дізналася, що донька змінила замки й заборонила їй з’являтися у своєму домі. “Я подумала, що це тимчасова примха,” — каже вона. — “Вирішила, що Олеся заспокоїться, прийде й вибачиться. Але вона не прийшла.”
Місяці минали, а мовчання доньки ставало все важчим. Вкінці липня у Ганни Михайлівни був день народження. Вона чекала дзвінка від Олесі, але телефон мовчав. “Власній матері не привітати!” — з гіркотою вигукує жінка. Наступного дня вона не витримала й подзвонила з чужого номера. “Я сказала їй: якщо ти не хочеш зі мною спілкуватися, звільни мою квартиру!” — згадує вона, її голос тремтить від гніву.
Справа в тому, що шість років тому, перед весіллям Олесі, Ганна Михайлівна переписала на неї свою квартиру. “Максим, її чоловік, заробляв копійки,” — пояснює вона. — “Я хотіла допомогти молодій родині, у мене була така можливість. Але тепер, раз вона відвернулася від мене, нехай шукає інше житло!” Олеся відповіла різко: квартира оформлена на неї, всі документи в порядку, і виганяти її ніхто не має права. “Вона заявила, що це її дім, і я не маю права нічого вимагати,” — обурюється Ганна. — “Де справедливість?”
Ганна Михайлівна вважає, що вчинила правильно. “Якщо вона так”Якщо вона така незалежна, нехай доведе це на ділі — знайде собі нове місце, раз не цінує матір.” Але в глибині душі Ганна Михайлівна розуміє, що інколи любов потребує не контролю, а свободи, і тиша між ними — це не перемога, а гірка втрата для обох.
