Ось вони телефонують мені кожного дня, але я відчуваю – справа не в турботі, а в спадщині.
Надія Іванівна стояла біля вікна, замислено дивлячись на похмурий зимовий двір. У її хаті було тихо, тільки годинникові стрілки ліниво відлічували хвилини. Вона давно на пенсії, а думки все частіше поверталися до її дорослих дітей — до двох дочок і сина. Сьогодні її день народження. Чи прийдуть вони привітати? Чи хоча б подзвонять? Але, якщо чесно, Надія Іванівна вже давно не вірила в дива.
“Пам’ятаю, як тридцять років тому чоловік кинув мене саму з трьома малими дітьми, — гірко розмірковувала вона. — Він не хотів брати відповідальності: втомлювався від дитячого плачу, від вічного безладдя та нестачі грошей. Мені було всього тридцять, старші лиш пішли до школи, а молодший ще в підгузках ходив. Треба було годувати, одягати, вчити…”
Надія Іванівна тоді не зламалася. Працювала ким доведеться: і прибиральницею, і продавчинею, і нянею. Лише б витягнути дітей. На власне життя часу не лишилося зовсім. Вона мріяла лише про одне — щоб у дітей усе було, щоб вони не почувалися гіршими за інших.
Лише тепер, озираючись назад, вона розуміла, що, мабуть, даремно ставила гроші вище за просту людську теплоту. Дітям потрібна була не лише їжа й одяг, а й мати поруч — із книжкою в руках, з ніжним словом на устах.
Підтримки в той тяжкий час Надія Іванівна не мала нізвідки. Чоловік пішов легко, ніби викреслив сім’ю з життя. “Це був його вибір, — думала вона тепер без образи. — І я його не осуджую. У кожного своя дорога.”
Діти виросли, розлетілися по своїх гніздах. Кожен зайнявся своїм життям, завів родину. Вона лишилася сама. Пенсія невелика, але Надія Іванівна все життя відкладала “на чорний день” — для дітей. Збирала на весілля, на квартири, на майбутнє онуків…
Але тепер, через роки, вона опинилася з заощадженнями, квартирою — і порожнечею в душі. Не було навіть кому слова сказати.
Тиждень тому вона відчула різкий біль у грудях. Довелося викликати “швидку”. Надію Іванівну госпіталізували, а через кілька днів лікарі поставили діагноз, який обрушив на неї цілу лавину страху: хвороба серйозна, прогнози — невтішні.
Медики зв’язалися з її родичами. І ось сталося диво: усі троє дітей примчали до лікарні майже одночасно.
Сусідка по палаті навіть позаздрила:
— Як же вам пощастило! Такі турботливі діти, ні на крок від вас не відходять…
Надія Іванівна лише гірко посміхнула у відповідь. Вона надто добре знала своїх дітей, щоб обманюватися.
Після виписки почалися щоденні дзвінки.
— Мам, як почуваєшся?
— Матусю, тобі щось потрібно?
— Мамо, а ти не думала скласти заповіт, щоб потім не було непорозумінь?
Усе виглядало турботливо, але в словах лунала якась холодна напруга. Не було там справжньої тривоги, яку не зіграєш. Надія Іванівна відчувала: тут справа не в коханні, не в ніжності до матері. Справа в грошах. У її двокімнатній хаті в центрі міста. У її ощадках, які вона все життя збирала для них.
Її серце розривалося: невже все звелося до цього?
Останніми днями Надія Іванівна багато думала. Набагато більше, ніж за останні роки. Вона дивилася на темні вікна сусідніх будинків і розуміла — її старість іде не так, як вона мріяла. Уявляла, як сидітиме біля печі, читатиме онукам казки, прийматиме дітей на свята… А насправді поруч лише порожнеча й дзвінки за розкладом, наповнені прихованою жадібністю.
Вона все частіше думала: чи варто взагалі лишати дітям усе, що вона збирала ціною власного життя?
З’явилася думка, дика й страшна для неї самої: передати заощадження у благодійний фонд. А квартиру, можливо, заповідати сусідці Марії Степанівні — тій самій, що роками заходила до неї ввечері, приносила продукти, витирала пил, питала: “Як здоров’я, Надю?” — без підтексту, без розрахунку.
Рішення ще не було остаточним. Але в серці Надії Іванівни вже дозрівало усвідомлення: любов не купиш ні подарунками, ні квартирами, ні грошима. Любов або є, або її немає.
А життя одне. І старість — одна.
І якщо вже їй судилося провести її самотньо, то хоч би останні вчинки були щирими, а не продиктованими почуттям обов’язку перед тими, хто забув про неї ще тоді, коли вона найбільше потребувала їхнього тепла.
