Сьогодні мій день народження, але я не сподіваюся на нічого. Стою біля вікна, дивлюся на сірі сніжинки, що кружляють над двором. У квартирі тихо, лише годинник цокотом нагадує, що час йде. Я — Оксана Іванівна, пенсіонерка. Мої діти — двоє синів і донька — давно живуть своїм життям. Чи вони сьогодні згадають про мене?
Тридцять років тому чоловік пішов від нас. Залишив з трьома малими на руках. Я працювала, де тільки можна: прибиральницею, продавчинею, нянею — щоб діти не голодували. Тоді я думала лише про те, щоб у них було все необхідне. А тепер розумію: мабуть, дарма. Вони потребували не лише їжі, а й маминої уваги, тепла, розмов перед сном.
Чоловік зник легко, як вітер. Не шкодувала я про його вчинок, адже кожен обирає свою долю. А діти виросли, розлетілися. Завели свої сім’ї, забули про стару матір. Пенсія у мене невелика, але я завжди відкладала гроші — на їхнє майбутнє. На весілля, на оселі, на онуків…
А тепер у мене лише заощадження, моя двокімнатна у центрі Києва — і безодня самотності.
Тиждень тому від болю в грудях я викликала швидку. Лікарі поставили страшний діагноз. І тоді раптом усі троє дітей з’явилися в лікарні одночасно.
Сусідка по палаті зітхнула:
— Як вам пощастило! Такі уважні діти!
А я лише гірко посміхнулася. Я їх знаю занадто добре.
Тепер вони дзвонять щодня:
— Мам, як самопочуття?
— Мамо, потрібно щось придбати?
— Мам, ти вже займалася заповітом?
Слова звучать турботно, але за ними — холодний розрахунок. Я відчуваю: їм не до моєї хвороби. Їм до моїх грошей, до квартири, до того, що я складала для них усі ці роки.
Останніми днями я багато роздумувала. Старість прийшла не такою, як я уявляла. Я мріяла про те, як діти будуть приходити на свята, як читатиму онукам казки… А замість цього — самотність.
І ось у мене з’явилася думка, що раніше здавалася жахіттям: віддати всі заощадження на дитячий будинок. А квартиру заповідати сусідці Ганні Семенівні, яка роками приносила мені борщ, розпитувала про здоров’я просто так, без жодного корисливого інтересу.
Я ще не вирішила остаточно. Але тепер я знаю: любов не купиш ні грошима, ні подарунками. Вона або є, або її немає.
Життя всього одне. І старість теж.
Якщо мені судило зустріти її на самоті, то хоч останні мої рішення будуть чесними. Не для тих, хто забув про мене, коли я була їм потрібна.
