Отак слухай, подруго, цю історію я тобі розповім так, ніби ми за чашкою кави сидимо.
Мене звати Оксана, мені 48, і зараз я в такій складній ситуації, що аж серце болить. У нашому тихому містечку над Дніпром мій син Богдан оголосив, що хоче одружитися зі своєю дівчиною Марічкою. Вони мріють поселитися у нашій однокімнатній квартирі, яку ми з чоловіком здаємо. Але я категорично проти, і причина, чому, мене просто гризе. Цей вибір може назавжди змінити наші стосунки з сином, але я не можу здатися.
Богдан і Марічка благають нас із чоловіком дозволити їм жити в тій квартирі. Зараз ми з чоловіком, Василем, мешкаємо у двокімнатній разом із Богданом. Однокімнатну купили кілька років тому, взяли іпотеку, яку нещодавно виплатили. Це наша пенсійна підстраховка. Здаємо її, щоб мати гроші на старість. Зараз дохід від оренди не критичний, але через кілька років він стане єдиною підтримкою. Без цих грошей нас чекає злидня, а я не хочу в старості рахувати кожну копійку.
Марічка живе в тісній двокімнатній з батьками, молодшою сестрою та хворою бабусею. Її родина сподівається, що після весілля їм стане просторіше. У Марічкиних батьків немає грошей на житло для молодих, тому вони сподіваються на нас. Але я не можу згодом вигнати сина та невістку, особливо коли з’явиться дитина. Ця думка мене мучить, бо знаю – доброта може стати пасткою.
Моя подруга Наталя потрапила у таку саму халепу. Вона дозволила доньці та зятю жити в квартирі, яку здавала, казала – тимчасово. “Збирайте на своє, потім з’їдете”. Але вони не збирали. Гроші йшли на відпочинки, дорогі речі й техніку. Потім народили дітей, і тепер Наталя не може їх виселити. “Як я вижену доньку з малюками? – ридала вона. – І грошей з них не візьмеш, вона у декреті. А я на пенсії ледве виживаю!” Її сльози – це попередження для мене. Я не хочу так само.
Боюся, що Богдан і Марічка, отримавши квартиру, розслабляться. Нащо їм заощаджувати, якщо є безкоштовне? А ми з Василем залишимося ні з чим. На пенсії нам доведеться виживати на мізерні виплати, відмовляючи собі в усьому. Ця думка мене лякає. Не хочу, щоб моя старість стала боротьбою за виживання, коли навіть ліки буде не купити.
Богдан дивиться на мене з обраВін звинувачує мене в егоїзмі, але я знаю – іноді любов означає сказати “ні”.
