Багато років тому, коли ще жили мої дідусь і бабуся, сталася ця історія, яку я ніколи не забуду. Декретна відпустка стала для мене, Оксани, справжнім чистилищем, що ледве не розбило нашу родину. У невеличкому містечку над Дніпром три роки з нашим першим сином, Яриком, перетворили наш шлюб з Дмитром на справжнє поле бою. Тепер, коли все налагодилося, чоловік наполягає на другій дитині, але спогади про ті темні дні наповнюють мене жахом. Його наполегливість може повернути нас до криків і, може, навіть до розлучення. Як мені вберегти себе, не втративши родини?
Коли народився наш синок, я була сповнена надій. До декрету наше життя з Дмитром здавалося ідеальним. Ми зустрічалися два роки, потім ще два жили разом, не поспішаючи до шлюбу. Сварок не було — ні через побут, ні через гроші. Ми ділили обов’язки навпіл, обговорювали всі витрати й завжди знаходили спільну мову. Дитину ми планували, готувалися до труднощів, але я й уявити не могла, наскільки важкою буде реальність. Дмитро, якого я вважала люблячим і розумним, змінився до невпізнання, і наш шлюб затріщав.
Перші місяці з малюком були пеклом. Я, недосвідчена мати, не знала, як впоратися з плачем, коликами, безсонними ночами. Все моє життя крутилося навколо Ярика, а Дмитро цього не розумів. Він вважав, що я просто годуватиму дитину раз на три години, даватиму соску й цілий день вільна. “Ти ж вдома, що там складного?” — казав він, докорячи, що я перестала готувати складні вечері, рідше прибираю, а його сорочки не завжди випрасувані. Коли я розігрівала вчорашній борщ, він кривився: “Це вже неможливо їсти!” Але допомагати мені не збирався. “Я працюю до сьомого поту, а ти вдома сидиш, могла б впоратися”, — кидав він, ігноруючи, що я цілодобово зайнята дитиною.
Сварки спалахували з будь-якого приводу: куточок пилу, немыта каструля, вчорашня їжа. Дмитро відмовлявся допомагати навіть у вихідні, зустрічаючи мої прохання криком: “Моя мати з трьома дітьми справлялася, город полола, щодня свіжу страву варила! А ти з однією дитиною в хаті не можеш упоратися!” Його слова били, як батогом. Я почувалася нікчемною, а його байдужість убивала кохання, яке я до нього відчувала. Найболючішим став контроль за грішми. Як тільки я пішла у декрет і перестала заробляти, Дмитро вирішив, що я “марнотратна”. Він вимагав списки покупок, але купував лише те, що вважав потрібним. Одного разу він викреслив візит до перукарні: “І так добре виглядаєш, не варто витрачати гроші”. Я задихалася від приниження.
Мій ідеальний шлюб перетворився на пастку. Я мріяла піти, але не могла: свого помешкання не було, роботи також. Крізь сльози я вирішила: дочекаюся кінця декрету, влаштуюся на роботу й піду з Яриком. Ця думка давала сили терпіти. Та наприкінці декрету щось змінилося. Дмитро раптом повів мене до салону краси, купив новий одяг, щоб я “виглядала на всі сто” перед поверненням до офісу. Коли Ярик пішов до садочка, а я знову влилася у робочий ритм, Дмитро став іншим. Він знову перетворився на того турботливого чоловіка, у якого я була закохана. Допомагав по хаті, перестав рахувати кожну копійку, і я не вірила очам. Сварки почали забуватися, образи зблідли, і я відклала думки про розлучення. Ми знову стали сім’єю.
Та цей крихкий мир опинився під загрозою. Кілька місяців тому Дмитро оголосив: “Оксанко, я хочу ще одну дитину”. Його слова вдарили, як грім. Спогади про декрет — крики, докори, самотність — нахлинули з новою силою. “Ти ж знаєш, як мені було важко, — намагалася пояснити я. — Я не хочу знову через це проходити”. Але він відмахнувся: “Тепер я заробляю більше, ми впораємося. Мені потрібен син, нащадок!” Його наполегливість зростала, і я бачила в його очах той самий холод, що був у декреті. Він не чув мене, не хотів розуміти, як мене лякає перспектива знову опинитися зачиненою в хаті.
Кожна розмова про другу дитину закінчується напругою. Дмитро тисне все сильніше, а я відчуваю, як паніка стискає груди. Я уявляю безсонні ночі, його докори, контроль за грошима — і мені стає фізично погано. “Я не готова, Дмитре, — кажу я. — Да”Мені потрібен час, щоб зрозуміти, чи зможу я знову вірити, що цього разу буде інакше”.
