Загублена донька: зрада заради чоловіка
Моя донька, колись близька й рідна, тепер стала мені чужою. У нашому містечку на березі Дніпра я, Марія, з болем спостерігаю, як вона розчиняється в своєму чоловікові, втрачаючи себе. Її сліпа покора його волі розбила моє серце, а відмова приїхати на ювілей батька стала останньою краплею. Тепер я стою перед болючим питанням: як врятувати доньку від самої себе, чи вже запізно?
Софійка, наша єдина дитина, завжди була нашою гордістю. Ми з чоловіком, Олександром, пестили її, виконували кожну її примху. Вона блискуче закінчила університет, і на подарунок ми купили їй путівку до Туреччини. Саме там, на відпочинку, вона зустріла Олега, хлопця з Києва. Я ніколи не довіряла великим містам та їх мешканцям – занадто самовпевнені, занадто настирливі. Але Олег справляв враження серйозного чоловіка: відкрив у нашому містечку магазин спорядження, багато працював. Ми сподівалися, що Софійка буде з ним щаслива.
Після весілля вони оселилися в квартирі, яку Олександр успадкував від матері. Спочатку все було добре. Олег захоплювався спортом, проводив години у залі, і Софійка, здавалося, ділила його інтереси. Але незабаром я помітила, що моя дівчинка змінюється. Вона попросила не дзвонити їй увечері: «Мамо, ми з Олегом після роботи хочемо бути наодинці, спілкуватися». Я погодилася, думаючи, що це її бажання. Пізніше я дізналася, що це вимога чоловіка. Софійка почала приходити до нас лише вдень, без Олега, бо вечори належали йому.
Потім я помітила, що вона різко худає – тривожно, болісно. «Софійко, що з тобою? Ти виглядаєш знесиленою!» – занепокоїлася я. «Ми з Олегом перейшли на правильне харчування, – відповіла вона тихо. – Він хоче, щоб я їла те саме, що й він». Мене охопив жах: «Ти ж плануєш народжувати дітей! Навіщо тобі ці дієти? Їж нормально!» Але Софійка образилася й замкнулася. Її обличчя змарніло, очі потухли, а я відчувала, як втрачаю доньку.
Незабаром Софійка з’явилася з нарощеними губами та густими, неприродними бровами. «Олегу подобається», – пояснила вона, уникаючи мого погляду. Вона виглядала чужою, наче лялька, але мовчала, коли я намагалася про це поговорити. На її день народження я подарувала мультиварку, сподіваючись, що це полегшить їй життя. Софійка подякувала, але попросила залишити подарунок у нас. Через тиждень я привезла його до неї додому. Олег, побачивши його, розлютився: «Що за дурниця? Хочете, щоб Софійка стала ледарихою? Нам таке не потрібно!» Софійка благала: «Мамо, забери, будь ласка, інакше буде скандал». Я забрала подарунок, але, виходячи, почула, як вона вибачається перед чоловіком. Кров ударила мені в голову: за що вона просить пробачення?
Я вирішила не втручатися, боячись відштовхнути доньку. Але її покора Олегу ставала все страшнішою. Вона відмовлялася від улюблених страв, від своїх захоплень, від спілкування з нами. Все, що не подобалося Олегу, зникало з її життя. Я відчувала, як моя Софійка, яскрава й незалежна, згасає, розчиняючись у його тіні. Та я мовчала, сподіваючись, що вона сама прозріє.
Нещодавно у Олександра був ювілей – 60 років. Ми орендували котедж на базі відпочинку, запросили родичів із сусідніх міст. Звичайно, покликали й Софійку з Олегом. Вони обіцяли приїхати, і Олександр сяяв від щастя, чекаючи на зустріч із донькою. Але за три дні до свята Софійка подзвонила: «Мамо, ми не приїдемо». Я остовпіла: «Чому? Що трапилося?» – «Нічого, просто не хочемо порушувати дієту та з’їсти щось шкідливе». Я намагалася переконати: «Приїдьте хоча б на годину, привітайте тата! Він так чекає!» Але вона різко відповіла: «Ні, не хочемо їхати сто кілометрів заради цього. Я тата подзвоню, а подарунок віддам пізніше».
Мене захлинуло від образу. «Ти не можеш залишити чоловіка навіть на день? Приїдь сама, ти ж наша донька!» – кричала я. «Не можу, вибач», – відповіла вона й поклала трубку. Олександр, дізнавшись про це, зблід. Його очі наповнилися болем, але він мовчав. А я не витримала й зателефонувала Софійці знову, виливши все: «Як ти можеш так зраджувати батька? Ти в усьому слухаєш Олега – губи, брови, дієти, а тепер через нього не приїхала на ювілей! Ти губиш себе!» Вона кинула слухавку, і з того часу ми не розмовляли.
Кожна ніч тепер – тортури. Я бачу перед собою свою дівчинку, якої вже нема. Софійка, моя розумна, весела донька, стала тінню чоловіка, виконуючи його примхи. Її відмова приїхати до батька – не просто образа, це зрада, яка розриває нашу сім’ю. Я не знаю, як достукатися до неї. Як пояснити, що вона нищить себе,Я збираю всі свої сили, щоб захистити її, навіть якщо це означає розірвати той невидимий ланцюг, яким Олег прикував її до себе.
