Я приїхала до сина та невістки допомогти, а він виставив мене за двері прямо перед Різдвом.
Мене звуть Оксана Іванівна. Мій син Богдан був для мене сенсом життя. Ми жили удвох у Львові з тих пір, як він закінчив школу. Я намагалася не втручатися в його особисте життя, хоч у нашому будинку час від часу з’являлися різні дівчата. Декілька разів здавалося, що все йде до весілля, але щось щоразу не складалося.
Богдан завжди міцно вірив у справжню родину, але, мабуть, не всі його дівчата цього хотіли. Остання просто сказала, що не буде жити з «матусиним синочком». Чути таке було особливо боляче — адже я ніколи не втручалася в їхні стосунки, не нав’язувала своєї мніння, не контролювала. Але, мабуть, саме моя присутність стала для неї перешкодою.
Я зрозуміла: поки ми живемо разом, синові важко створити своє. І я прийняла нелегке рішення — поїхала в село, до рідного дому, щоб дати Богдану простір. Минув рік. За цей час він успішн одружився, і в їхній родині очікувалося поповнення. Дитина мала народитися наприкінці січня. Весь цей час син не запрошував мене в гості, але я не ображалася. Думала — молодим треба пожити для себе.
Наближалося Різдво, і я вирішила приїхати до них завчасно, у грудні. Хотіла не просто побачитися, а допомогти: раптом треба щось приготувати до народження дитини, щось підказати, підстрахувати невістку, якщо їй стане важко. Взяла з собою сумки з подарунками, варення, в’язаний плед. Сподівалася, що вони будуть раді. Уявляла, як разом зустрінемо Святий Вечір, як я залишуся на тиждень — поки невістці важко, я хочі б по господарству допомогла, підлогу вимию, еду приготую. Адже я мати і завжди поруч, коли потрібно.
Але те, як мене зустрів Богдан, я не забуду ніколи. Він відчинив двері й відразу сказав: «Мамо, ти б хоч подзвонила… У нас немає місця. Незабаром приїде Тетяна Миколаївна — це мама Насті. Ми заздалегідь домовилися, що вона нам допоможе. Вибач, але ти не можеш залишитися». Він навіть не запросив мене зайти, просто стояв, ніби чужий, ніби я якась випадкова знайома, яка невчасно навідалася.
Я все ж таки зайшла, наполіг — трохи посиділи на кухні, випили чаю. Богдан робив вигляд, що все гаразд, розпитував, як у мене справи. Але зиркав на годинник кожні п’ять хвилин. Я все зрозуміла. Він не чекав мене. Не хотів. Навіть не намагався приховати роздратування.
А потім допоміг мені донести сумку до зупинки і посадив на останній автобус. На Святий Вечір. На свято, яке завжди було родинним. Тієї ночі я плакала, як не плакала навіть тоді, коли провожала чоловіка в останню путь. Бо відчувала — мене викреслили з життя. Мати більше не потрібна. Допомога не потрібна. Я — зайва.
Минув тиждень. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Жодних вибачень. Ніби нічого не сталось. Ніби я й не приїжджала. Ніби я — ніхто. Хоч усі свої роки я віддала синові. Працювала на двох роботах, щоб він міг вчитися, жила скромно, щоб у нього було краще. І тепер я не гідна навіть простого людського «дякую» чи можливості зустріти свято разом.
Не знаю, чим я заслужила таке. Невже в наші часи материнська любов більше не цінується? Невже мати, яка віддала все заради дитини, має повертатися додому сама, з важким серцем і почуттям непотрібності?…
