Наш дідусь, Ярослав Олегович, у свої сімдесят завжди був опорою нашої великої родини. Його слово було законом, його мудрість – провісником. Ми, його діти, онуки та правнуки, шанували його й прислухалися до кожної поради. Так було до недавнього часу. Ярослав Олегович і наша покійна бабуся Марічка прожили душа в душу понад сорок років. Разом вони виростили двох дітей – наших батьків, трьох онуків і двох правнуків. Наша родина була цілим кланом, єдиним у радощах і бідах, святах і випробуваннях.
Дідусь і бабуся були для нас справжньою опорою. Їхній просторий будинок у тихому селі під Львовом, оточений доглянутим садом і городом, був для нас усіх другим домом. Вони з радістю працювали на городі, і ми дивувалися, звідки в них стільки сил. Наша родина була неймовірно дружною: ми збиралися на всі свята, разом їздили на озеро Синевир, а для дідуся й бабусі організовували поїздки в найкращі санаторії на Карпатах.
Ми ділили витрати, робили все, щоб наші старійшини були щасливі. Вони ж ніколи не залишали нас у біді: надсилали домашні заготовки, помагали грошима, а одного разу навіть допомогли з іпотекою для нашої молодої родини. Їхня любов і турбота були для нас безцінними.
Але три роки тому бабуся пішла у вічність, і все змінилося. Дідусь залишився сам, і ми бачили, як важко йому впоратися з горем. Він занурився у господарські справи, намагаючись заповнити порожнечу. Будинок і ділянка вимагали сил, яких у нього вже не лишалося. Ми благали його переїхати до нас у місто – навіщо йому самому мучитися в селі? Але дідусь був непохитний.
– Це моя земля, – говорив він твердо. – Тут я народився, тут і залишуся. З господарством упораюся, не переймайтеся. А Настя мені допоможе.
Настя, сусідка, почала заходити до дідуся все частіше. Спочатку приносила йому домовлену їжу – дідусь ніколи не був майстерним у куховарстві. Ми були їй вдячні за турботу, адже не хотіли, щоб він почувався самотнім. Але незабаром Настя переїхала до дідуся назавжди. Тоді ми навіть зраділи: дідусь, ще міцний і повний життя, знову почав усміхатися, у його очах з’явився блиск. Ми відвідували його, старалися підтримувати зв’язок.
Настя, треба визнати, з самого початку викликала в нас змішані почуття. Було в ній щось тривожне, але ми відмахувалися від цих думок – головне, що дідусю добре. Однак через рік після смерті бабусі вони з Настею оголосили, що одружуються. Це було як удар. Ми не очікували, що все зайде так далеко. Дідусь просто поставив нас перед фактом, і ми опинилися безсилі щось змінити.
На весілля поїхали не всі. Мій батько, старший син дідуся, був скажений від гніву. Він вважав, що дідусь занадто швидко забув бабусю, зрадивши її пам’ять. Саме тоді в нашій родині почався розкол. Але справжній жах почався пізніше, коли Настя, ставши дружиною дідуся, показала своє справжнє обличчя.
Вона почала встановлювати свої правила. Тепер ми не могли приїхати до дідуся без попереднього дзвінка – Настя вимагала, щоб її попереджали. Традиційні родинні свята, які ми завжди відзначали разом, були скасовані. Дідусь і Настя тепер проводили час з її родичами, а про нас, схоже, просто забули. Навіть з онуками та правнуками, яких він колись так любив, дідусь перестав спілкуватися.
Ще гірше, усі бабусині коштовності, які мали перейти нам як родинні реліквії, Настя віддала своїм дочкам. Ми намагалися поговорити з дідусем, але Настя завжди була поряд, контролювала кожне слово, змушувала включати гучний зв’язок під час розмов. У рідкісні моменти, коли її не було, дідусь все одно відмахувався від нас. Він став чужим, холодним, ніби під її впливом забув, хто ми такі.
Ми намагалися пояснити, що нам не потрібен його будинок чи спадщина. Ми просто хотіли зберегти родину, повернути того дідуся, який був для нас усім. Але він лише повторював: «Тримайтеся подалі від моєї нової родини». Ці слова боліли найбільше. Як міг людина, яка була центром нашого життя, відвернутися від нас? І як нам тепер жити, знаючи, що наша родина, колись така міцна, розсипається на очах?
