Свекруха приходить, пограється з дитиною — і йде задоволена. А я — готуй, прибирай, посміхайся…
Коли я прочитала статтю під назвою «Я не хочу сидіти з онуками по вихідних», то подумала: та це ж про моє життя. Тема виявилася болюче знайомою — особливо для тих, хто опинився у ролі «господині дому з малою дитиною та свекрухою в обіймах».
Моєму синові ще немає року. У нього є одна бабуся — мама мого чоловіка, Ганна Іванівна. Актриса театру на пенсії, але з артистизмом і драмою в голосі й досі. За кожного зручного випадку вона каже, як сильно любить свого онука. «Я завжди поруч, завжди готова допомогти!» — звучить гарно, але реальність… зовсім інша.
Після виходу на пенсію у неї з’явилося багато вільного часу й нічим не зайнятих днів. От вона й приходить. Не щоб допомогти, не щоб замінити мене на годину-дві — а «у гості». Причому завжди у вихідні, коли чоловік вдома. Вона любить, щоб «усі були в зборі». Іноді приводить із собою тестя, але він людина окрема, живе своїм життям, навіть сплять вони у різних кімнатах.
І от уявіть: малий ридає, зуби ріжуться, живіт болить, я вся на нервах, не спала вже другу ніч, виглядаю як тінь. А мені кажуть: «Допомога їде!» — і цією «допомогою» виявляється виряджена Ганна Іванівна, іграшками й пакетиком пастили. Сідає у своє улюблене крісло, бере онука на руки, фоткається, цілує, сміється. Усе б нічого, але при цьому я маю бути не просто радісною господинею — я маю зустрічати її з гарячим, чистим, ідеальним домом.
Спочатку я мила підлогу перед її приїздом, готувала торт, борщ, салатик. Потім зрозуміла: не витримую. Почала перекладати частину на чоловіка. А він, бідолаха, після робочого тижня мріє лише про тишу. Але «мама їде» — і все. Кидай відпочинок, натирай ванну, витирай пил, витирай дитині ніс.
Свекруха жодного разу не прийшла, щоб просто сказати: «Відпочинь, я посижу з малим, іди полежи». Ні. Вона приходить розважитися. Погралася — і пішла. Якщо їй набридло — бере торбинку й виходить. Іноді й півгодини не сидить. А в мене лишається гора посуду, втомлена дитина, і жодного полегшення. Зате сусіди потім хвалять: «Оце бабуся! Завжди поруч, така турботлива». Так-так… поруч — але не з тим, з ким треба.
Мені радили: «Не готуй. Не прибирай. Нехай бачить, як є». Але ви самі спробуйте — коли вона дивиться осудливо на кожну пилинку, на невимиту чашку. Чоловік тепер питає: «Ну що, не можна маму раз на тиждень прийняти?»
А я почуваюся винною. Наче я егоїстка. Наче я не хочу, щоб у моєї дитини була бабуся. Але хіба це допомога? Це демонстрація любові — напоказ. Синок, онуча, родина! А потім — додому, до серіалів. Я лишаюся з брудними тарілками, безсонними ночами й вигорілими нервами.
Справжня допомога — це коли бабуся бере онука до себе. Коли реально звільняє тобі вихідний. А не влаштовує театр у твоїй кухні. Так, вона не зобов’язана. Але й я — не служанка, щоб організовувати прийоми кожну неділю о півдні. Я — мати. Втомлена, невиспана, і вже ледве стою на ногах. І поки всі навколо твердять, яка вона чудова бабуся, я просто мрію про те, щоб хоча б один вихідний ніхто не дзвонив у двері з коробкою цукерок і фразою: «Ну, як тут у вас?»
Дякую, що вислухали…
