Колись давно, коли ми з чоловіком, Богданом, вирішили видати нашу доньку Соломію заміж. Сонька вже мала двадцять сім, пора було і своє гніздечко вити, тим паче, що зустріла гідного парубо́ка — Дмитра. Хлопець старанний, працює інженером, до Соні ставиться з повагою, і ми з Богданом його зразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Та коли я довідалася, яким «по́сагом» забезпечила свого сина Дмитра його мати, Марія Іванівна, ледь не втратила дар мови. Невже ж у XXI столітті ми знову граємо в Середньовіччя, де посаг вирішує, хто кого вартий?
Соломія в нас дівчина розумна. Закінчила університет, працює маркетологом, сама себе забезпечує. Ми з чоловіком завжди вчили її бути самостійною, щоб не розраховувала лише на чоловіка. Та, звісно, як батьки, хотіли допомогти молодим на початку. Вирішили подарувати їм гроші на перший внесок за хатку, щоб могли взяти іпотеку. Ще й я поступово збирала для Соні «по́саг» — гарну постільну білизну, сервіз, навіть нові штори купила, щоб їхнє гніздечко було затишним. Думала, це дрібниці, але вони покажуть, що ми дбаємо. А Дмитро, як жених, теж обіцяв внести свою лепту — у нього були заощадження, і він казав, що хоче, щоб у них з Сонею все було порівну.
Ось і минулого тижня ми з Богданом завітали до Марії Іванівни, щоб обговорити весілля. Жінка вона пишна, завжди з укладкою, наче з перукарні, і з таким тоном, ніби знає все на світі. Сіли за стіл, чай п’ємо, а вона й починає: «Оленко, а що ви Соломії в по́саг даєте? У нас же традиція — щоб наречена з достатком у сім’ю входила». Я спершу подумала, що вона жартує. Який по́саг? Невже ж ми корів та скрині з золотом маємо привозити? Але Марія Іванівна була серйозна. І ось вона вимовляє: «Я своєму Дмитру дала авто, повністю сплачене, та половину вартості хати. А ви?»
Я ледь не впустила чашку. Авто? Половина хати? Невже ж тепер вона нам рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звісно, стрималася, посміхнулася й сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але деталі обговорювати не стала. А в середині усе кипіло. Ми з Богданом не олігархи, але для Соні зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш по́саг — це «дрібниці», а Марія Іванівна вже справжнього князя виховала, якого ми мусимо задарувати?
Повернувшись додому, я все розповіла Соломії. Вона лише засміялася: «Мамо, та що за різниця, що вони дають? Ми з Дмитром самі впораємося». Але мені було боляче. Не за себе, а за Соню. Вона така ясна, добра, а тепер її наче оцінюють за якоюсь давньою міркою. Я поговорила з Богданом, а він, як завжди, вирішив не загострювати: «Оленко, не переймайся. Головне, що молодята люблять одне одного». Йому легко казати, а я не можу заспокоїтися. Чому це ми мусимо виправдовуватися перед Марією Іванівною? І звідки в неї такі вимоги? Невже вона вважає, що її Дмитро — товар на базарі, а ми маємо за нього «заплатити»?
За кілька днів Соломія розповіла, що Дмитро теже не в захваті від матусиних розмов. Він сказав, що авто та гроші — це, звісно, добре, але не хоче, щоб весілля перетворилося на торги. «Я женюся на Соломії, а не на її по́сазі», — сказав він їй. Ось тут я трохи відта́яла. Дмитро — хлопець з головою, і, схоже, справді кохає нашу доньку. Але Марія Іванівна не заспокоюється. Позавчора подзвонила й почала розпитувати, яку сукню ми Соні купуємо, скільки гостей буде з нашого боку, і чи не збираємося ми «додати щось вагоме» до по́сагу. Я ледь стрималася, щоб не відповісти їй чимось гострим.
Тепер я сиджу й думаю: як взагалі поводитися в цій ситуації? З одного боку, не хочу псувати відносини з майбутньою свахою. Весілля — це свято, і я мрію, щоб Соломія була щаслива. Але з іншого боку, мене бісить цей тон, ніби ми щось винні. Ми з Богданом все життя працювали, виростили Соню, дали їй освіту, цінності, любов. Хіба це не важливіше за якісь авто та хати? І взагалі, хіба не самі молоді мають будувати своє життя? Ми з Богданом, коли одружувалися, починали з кімнати в комуналці, і нічого, збудували сім’ю. А тут таке відчуття, ніби нас у якийсь аукціон втягують.
Соломія, розумниця моя, намагається всіх помирити. Каже: «Мамо, не хвилюйся, ми з Дмитром самі розберемося. Якщо що, візьмемо кредит і придбаємо хату без усяких по́сагів». Але я бачу, що їй теж ніяково. Вона хоче, щоб весілля було радісним, а не приводом для суперечок. Я вирішила, що більше не вступатиму в ці розмови з Марією Іванівною. Нехай говорить, що хоче, а ми зробимо, як вважаємо за потрібне. Даруватимемо Соломії й Дмитру те, що обіцяли, і будемо радіти за них. АІ хай буде так, як вони самі хочуть, бо справжнє щастя не в по́сагах, а в любові та злагоді.
