Коли ми з Михайлом зайшли до квартири Оксани, мене відразу огорнув такий аромат, що я ледь не забула, навіщо прийшла. Пахло свіжоспеченим м’ясом, теплим хлібом та спеціями, які немов танцювали в повітрі. Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — це був запах затишку, свята та чогось чарівного. А коли глянула на стіл, то й слова забула. Там стояли страви, гідні музею кулінарного мистецтва. Чесно, я навіть не знала, з чого почати — милуватися чи брати тарілку.
Оксана, моя давня подруга, завжди вже була майстринею на кухні, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Михайлом прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «просто так», без приводу, щоб поспілкуватися разом. Я, зізнаюся, чекала чогось простого: ну, салатик, може, смажена курка, чай із печивом. Але те, що я побачила, було справді гастрономічним видовиськом. Столик аж тріщав від угощень: рум’яна свиняча корейка з трав’яною скоринкою, картопля, запечена з чебрецем, овочі, розкладені, як картина, та пиріг із золотистою корочкою, від якого пахло яблуками й корицею. А ще соуси — три різні, у маленьких елегантних соусницях, і кожен, як з’ясувалося, був шедевром.
«Оксанко, ти що, ресторан збираєшся відкривати?» — вирвалося в мене, і я не могла відірвати очей від цієї краси. Оксана лише засміялася й махнула рукою: «Та годі, Ірмо, я просто хотіла вас приголубити. Сідайте, зараз усе спробуємо!» Михайло, мій чоловік, який зазвичай мовчазний, вже тягнувся до виделки, але я його спинила: «Почекай, я спочатку сфотографую, таке треба в інсту викласти!» Оксана закатила очі, але було видно, що їй приємно. Вона завжди так — готує з душею, а потім робить вигляд, ніби це дрібниця.
Ми сіли за стіл, і почався справжній бенкет. Я спробувала м’ясо — воно розтавало в роті, з легкою ноткою часнику та чогось ще, що я навіть не змогла розпізнати. «Оксанко, це що за магія?» — запитала я, а вона з усмішкою відповіла: «Секретний інгредієнт — любов!» Я, звісно, засміялася, але, якщо чесно, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат із помідорів і огірків у неї перетворився на витвір мистецтва? Михайло, який зазвичай є мовчки, раптом промовив: «Оксано, якщо ти так готуєш щодня, я до тебе переїжджаю». Ми всі реготали, але я помітила, що він уже міркує, як би взяти ще.
Поки ми їли, Оксана розповідала, як готувала кожну блюдо. Виявилося, вона цілий день провела на кухні, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Оцей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки додала ваніль і трішки більше кориці». Я слухала й думала: звідки в неї стільки терпіння? Я, якщо чесно, на кухні більше години не витримую. Моя коронна страва — це макарони з сиром, і то якщо сир уже натертий. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обняти господиню.
Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Оксана. Не лише їжа, а й увесь її дім немов дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка з квітами, свічки горіли, створюючи затишну напівтемряву, а з колонок тихо лунала якась джазова мелодія. Я зловила себе на думці, що давно не відчувала себе так розслаблено. Навіть Михайло, який звичайно після вечері відразу лізтиме в телефон, сидів, посміхався й розповідав історії зі своєї молодості. Оксана зуміла перетворити звичайний вечір на справжнє свято.
Десь між другим шматком пирога і чашкою трав’яного чаю я запитала: «Оксано, як ти все це встигаєш? Робота, дім, а ще й такі вечері готуєш!» Вона задумалася й відповіла: «Знаєш, Ірмо, для мене готування — це як медитація. Я вмикаю музику, нарізаю овочі, мішу тісто — і всі проблеми зникають. А коли бачу, як ви це їсте, то розумію, що воно того варте». Я подивилася на неї й подумала: от би мені хоч краплю її таланту й терпіння. Може, тоді б я навчилася пекти пироги, а не замМихайло, який вже дістав гаманець, раптом сказав: “Тільки спробуй заплатити — я зараз усю каву пролию на твій новий светр”.
