Сьогодні вранці моя невістка Оксана подивилася мені прямо в очі й заявила: “Ганно Михайлівно, відтепер ви, дорога свекруха мого чоловіка, не їсте жодної моєї страви. Робіть що хочете, виділяю вам поличку у холодильнику, готуйте собі самі. І бажано до того, як я прокинуся чи повернусь з роботи.” Я стояла, начебто мене вдарили грімом, не віряла своїм вухам. Хіба це можливо – мене, свекруху, яка все життя готувала для родини, тепер виганяють з кухні та позбавляють права на домашню їжу? Досі киплю від обурення, мені треба говорити, бо інакше я просто википлю від такої нахабності.
Ми з моїм чоловіком Володимиром живемо в одному будинку з сином Ігорем та його дружиною Оксаною вже два роки. Коли вони одружилися, ми запропонували їм переїхати до нас – будинок великий, місця всім вистачає, та й я думала, що зможу допомагати молодій сім’ї. Оксана спершу здавалася гарною дівчиною: усміхалася, дякувала за обіди, навіть питала рецепти моїх котлет. Я, як дурна, тішилася, що в сина така дружина. Готувала для всіх, прибирала, старалася, щоб їм було комфортно. А тепер вона видає таке! Ніби я чужа у власному домі, ніби мої борщі та паляниці – це щось недостойне її величності.
Все почалося кілька місяців тому, коли Оксана почала бурчати, що я “занадто багато готую”. Мовляв, вона на дієті, а мої страви “важкі”. Я здивувалася – хто її змушує їсти мої пироги з м’ясом? Хочеш дієту – вари собі броколі, я не заперечую. Але замість цього вона почала критикувати все підряд: то борщ пересолений, то картопля недосмажена, то “навіщо стільки олії”. Я мовчала, бо не хотіла сварки. Ігор, мій син, теже просив: “Мамо, не звертай уваги, у Оксанки стрес на роботі.” Але я бачила, що справа не в стресі. Вона просто вирішила, що кухня тепер її територія, а я там зайва.
І ось учора стався апогей. Я, як завжди, зранку спекла блини – тоненькі, з хрусткими краями, як Ігор любить з дитинства. Поставила на стіл, кличу всіх снідати. Оксана зікнула, подивилася на блини, наче на ворога народу, і сказала: “Ганно Михайлівно, я ж просила не готувати так багато. Ми з Ігорем тепер їмо вівсянку зранку.” Я хотіла відповісти, що вівсянку ніхто не скасовував, але тут вона випалила той самий ультиматум. Поличка у холодильнику! Готувати самій! І це в моєму домі, де я 40 років господарювала, де кожен кінець пройнятий моєю працею!
Я намагалася поговорити з Ігорем. Сказала: “Сину, це що, я тепер маю собі окремо їжу готувати, як в гуртожитку? Це твій дім, але я тут не прислуга.” Але він, як завжди, взяв роль миротворця: “Мамо, Оксана просто хоче свій простір. Спробуй її зрозуміти.” Простір? А де мій простір? Я все життя жила для сім’ї, а тепер мене заганяють на одну поличку у холодильнику? Володимир, мій чоловік, теж не підтримав. “Ганно, не загострюй, – каже, – Оксана молода, їй хочеться бути господинею.” Господинею? А я тоді хто?
Чесно кажучи, я навіть не знаю, як реагувати. Частина мене хоче зібрати речі і поїхати до сестри в інше місто, нехай тут самі розбираються. Але це мій дім, моя кухня, мій син! Чому я маю поступатися? Я завжди старалася бути гарною свекрухою: не лізла в їхні справи, не критикувала Оксанині експерименти з веганськими салатами, навіть посуд за нею мила, коли вона “утомлювалася”. А тепер вона мене викреслює зі сімейного столу, наче я чужа.
Вчора ввечері я таки пішла на кухню й приготувала себе вечерю – картоплю з грибами, як люблю. Оксана, побачивши це, хмикнула: “Ось бачите, Ганно Михайлівно, так же краще, правда?” Я промовчала, але всередині у мене кипіло. Краще? Це краще, коли сім’я розколота на “твої” та “мої” тарілки? Я завжди вірила, що їжа об’єднує, що за спільним столом вирішуються всі проблеми. А тепер у нас війна через блини та поличку у холодильнику.
Я думаю, що робити далі. Може, поговорити з Оксаною начистоту? Сказати, що мені боляче, що я не хочу жити як сусідка у власному домі? Та боюся, що вона знову переверне все на мене, скаже, що я “тисну” чи “не поважаю її кордони”. А може, просто перестати готувати взагалі? Нехай Ігор з нею їдять свою вівсянку, а я замовлятиму піцу. Подивимось, як довго вони витримають без моїх сичеників.
Але найбільше мені шкода Ігоря. Він між двох вогнів: з одного боку – я, його мати, з другого – дружина, яка явно вирішила поставити його перед вибором. Я не хочу, щоб він страждав, але й принижуватися не буду. Я все життя працювала, виховувала сина, будувала цей дім. І тепер якась дівчиська вказує мені, де моя поличка? Ні, Оксано, так не піде.
Поки я вирішила дотримуватися нейтралітету. Готую собі, як вона наказала, але не здаюся. Може, вона опам’ятається, побачивши, що я не бігаю за нею з вибаченнями. А може,Я чекаю, коли ж нарешті вона зрозуміє, що сім’я – це не тільки кордони, а й спільна тепла вечеря за одним столом.
