«Батьки та їхня „підтримка“»
«До твоїх вісімнадцятити років я даватиму тобі гроші — скромні, на їжу, одяг, вистачить. А далі — сама, Олесю. Не знаю, як складеться твоє життя, але не хочу, щоб ти була такою, як ми з батьком», — оголосила мені матір, Надія Василівна, з таким виглядом, ніби це велика ласка. Я стояла, наче приголомшена, не вірячи у свої вуха. Невже після мого дня народження я для них чужа? І що означає «такою, як вони»? Я й так не прагну бути схожою на батьків, які, здається, забули, що таке родина. Але ці слова вдарили настільки глибоко, що досі не можу заспокоїтися.
Мені шістнадцять, і я завжди відчувала, що у нас з батьками не ідеальні стосунки. Матір з батьком, Борисом, живуть своїм життям, а я — своїм. Вони не погані люди, але, м’яко кажучи, не найкращі приклади відповідальності. Батько то працює, то сидить удома, пропадаючи у гаражі з товаришами. Мати завжди занята — то на базарі торгує, то з сусідками базікає. Я змалку звикла справлятися сама: готую, прибираю, вчуся на відмінно, щоб вступити до університету. Але ніколи не думала, що вони так відверто дадуть зрозуміти: після вісімнадцяти я їм непотрібна.
Все почалося минулого тижня, коли я попросила в матері грошей на нові кросівки. Старі зовсім розвалилися, а у школі скоро змагання з бігу, не хочеться соромитися. Вона подивилася на мене, як на жебрака, і відрізала: «Олесю, ти вже доросла, могла б сама заробити. Я тобі й так даю на їжу». Дає? Це ж кілька сотень на тиждень, яких ледь вистачає на проїзд і булочку у їдальні! Я намагалася пояснити, що кросівки — не розкіш, але вона перебила: «До вісімнадцяти допоможу, а далі — крутися сама. Ми з батьком тобі не банк». Я ледь не задихнулася від образи. Не банк? А хто ж тоді? Батьки, які мають підтримувати, а не відмірювати термін своєї турботи?
Пішла у кімнату і проплакала півночі. Не через кросівки, а через ту холодність у її словах. Я завжди намагалася не бути тягарем. Не просила зайвого, не носилася з модними шмотками, як однокласниці. Мріяла вступити до університету, знайти роботу, стати самостійною. Але думала, що в мене є родина, яка буде поруч, навіть якщо спіткнуся. А тепер що? Матір чітко сказала: після вісімнадцяти я сама по собі. І це «не будь, як ми» — що вона мала на увазі? Що я стану такою ж безвідповідальною? Чи що маю забути про родину, як забули вони?
Спробувала поговорити з батьком, сподіваючись на підтримку. Але він лише знизав плечима: «Олесю, матір права. Ми тебе годуємо, одягаємо, а далі — твоя справа». Моя справа? А де ж їхнє місце у моєму житті? Де їхня підтримка, коли я готуюся до іспитів цілими ночами? Де їхня гордість, коли я приношу грамоти? Вони навіть не питають, як мої справи, а тепер ще й цей ультиматум. Відчуваю, наче мене викреслили з родини заздалегідь.
Розказала подрузі Мар’яні. Вона вислухала й сказала: «Олесю, вони просто бояться, що ти будеш на них сидіти. Доведи, що ти краща». Краща? Я й так стараюся! Вчуся, підробляю репетиторством, збираю на ноутбук. Але мені шістнадцять — я не можу за день стати дорослою й вирішити всі проблеми. І не хочу нікому доводити, що я не тягар. Хочу, щоб вони були поруч, щоб могла прийти, якщо страшно чи важко. А вони ставлять мені «термін придатності».
Тепер думаю, що робити. Частина мене хоче піти з дому зараз — зняти кімнату, знайти роботу, показати їм, що справлюся. Але розумію: це поки неможливо. Школа, іспити, кинути все не вийде. Інша частина хоче пояснити матері, як мені боляче. Та боюся, що вона знову відмахнеться: «Не ускладнюй». А найстрашніше — почала сумніватися в собі. Раптом я й справді стану такою, як вони? Раптом не впораюся, і моє життя буде таким же — без опори, без тепла?
Вирішила: не дозволю їхнім словам мене зламати. Буду вчитися, працювати, будувати майбутнє. Але не заради них, а заради себе. Не хочу бути такою, як батьки — не тому, що вони «невдахи», а тому, що вірю в родину, де підтримують, а не ставлять умови. Коли в мене будуть діти, я ніколи не скажу: «Після вісімнадцяти — самі». Я буду з ними, навіть якщо їм буде тридцять. Бо родина — не банк, який закривається за розкладом.
Поки що просто переживаю ці слова. Купила кросівки на заощадження — не такі, як мріяла, але все ж. Бігаю вранці під Український хіп-хоп і думаю: я впораюся. Не щоб довести батькам, а собі. Але глибоко все одно боляче. Сподіваюся, колись вони зрозуміють, що втратили. А я знайду людей, які стануть справжньою родиною — не по крові, а по серцю.
(*Життя навчило: інколи найважче — пробачити тим, хто мав підтримувати, але не зумів. Але це не виправдовує зламувати себе заради їхнього визнання.*)
