Свекруха, яка не знає спокою
Коли моя свекруха, Олена Петрівна, оголосила, що переїжджає до своєї мами, бабусі Ганни, у село, а свій будинок віддає нам з Ігорем, я ледь не підскочила від радості. Власний дім! Просторий, із садом, верандою, де ми зможемо вирощувати дітей та влаштовувати шашлики на вихідних — це ж мрія! Ми з Ігорем вже уявляли, як обставляємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Але, як виявилося, Олена Петрівна ні в селі, ні деінде сидіти спокійно не збирається. Вона то й діло повертається, перевертає наш дім догори дригом, і я вже не знаю, як із цим клопотом впоратися. Свекруха, звичайно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити превратіли нашу мрію у якийсь нескінченний цирк.
Все почалося півроку тому. Олена Петрівна, якій, до речі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближче до своєї мами, бабусі Ганни, якій, на хвилинку, 85. “Я муси допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, будинок придасться”. Ми з Ігорем були у захваті. Будинок великий, міцний, із городиком і навіть старою грушею у саду. Ми відразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина й кабінет для Ігоря. Олена Петрівна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала в село, яке за три години їзди. Я тоді подумала: “Ну, тепер заживемо!” Як же я помилялася.
Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. “Знудилася по місту!” — заявила вона, тягнучи за собою величезний чемодан. Я, наївна, думала, що вона приїхала на вихідні. Але ні, Олена Петрівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі у вітальні, бо “так краще для енергетики”, пересадила мої квіти, заявивши, що я їх “неправильно поливаю”, і навіть почала готувати обіди, від яких Ігор тепер ховається. Її фірмова страва — борщ із такою кількістю часнику, що очі сльозяться ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що у нас свої звички, але вона лише махнула рукою: “Соломійко, ти молода, ще навчишся господарити!”
Коли я, чесно, не витримала. “Олено Петрівно, — кажу, — ми вдячні за будинок, але це тепер наш дім, дайте нам жити по-своєму”. А вона у відповідь: “Ой, Соломійко, не бурчи, я ж для вас стараюся!” І поїхала назад у село. Я зітхнула з полегшенням, думаючи, що це був одноразовий набіг. Але не тут-то було.
З тих пір свекруха повертається й не перестає втручатися. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І кожен раз це як ураган. То вона вирішує, що наш сад “запущений”, і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо “вони марні”. То задумує генеральне прибирання, викидаючи мої старі журнали, які я, до речі, колекціонувала. А одного разу вона притащила стару шафу із села, заявивши, що це “родинна реліквія”, і поставила її прямо посеред нашої вітальні. Ігор лише сміється: “Ма, ти як дизайнер інтер’єрів!” А я вже не сміюся. Я на межі.
Найкумедніше, що в селі у Олени Петрівни, схоже, все гаразд. Бабуся Гання, попри вік, цілком жвава — сама город поле, кіз доїть, навіть на лавочці із сусідками пліткує. Але свекруха каже, що їй там “нудьотно”, і вона “мусить перевіряти, як ми справляємося”. Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона вчить мене виховувати сина. “Соломійко, ти занадто м’яка, він має допомагати по господарству!” — каже вона, а сама балує його цукерками й дозволяє дивитися мультики аж до півночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.
Днями я не витримала і поговорила з Ігорем. “Ігорю, — кажу, — твоя мама нас виводить. Може, попросимо її приїжджати рідше?” А він: “Соломійко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, вона звикне до села”. Потерпіти? Та я вже на межі! Олена Петрівна нещодавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб “допомогти із городиком”. Я уявила три місяці її “допомоги” і ледь не запанікувала. А вчора вона подзвонила і сказала, що знайшла нам “ідеального пса” — якогось кудлатого двортер’єра, якого підібрала в селі. “Вам потрібен друг!” — каже. Ігор у захваті, а я в жаху. У нас і без того вистачає “друзів” у особі свекрухи.
Я вже думаю, як вирішити цю проблему. Може, запропонувати Олені Петрівні якийсь гурток у місті? Хай вишивання, хай танці — аби була зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? А то скоро я почну мріяти про переїзд у іншу країну. Жартую, звичайно, але ситуація справді виходить із-під контролю. Ігор обіцяє поговорити із мамою, але я знаю, що він її жаліє. А я жалію себе й нашу мрію про тихе сімейне гніздо.
Цікаво, в інших теж такі свекрухи? І як вони**Тому я тайком почала шукати оголошення про продаж будинків у найближчому лісі — із гарним підвалом.**
