Три тижні шлюбу та думки про розлучення
Я вийшла заміж усього три тижні тому, але вже не можу на це дивитися. Хочу подати на розлучення, бо кожен день з Олегом стає випробуванням, від якого у мене серце стискається. Моя мама, Ганна Степанівна, каже: “Оленко, почекай, не руйнуй так швидко те, що щойно створила. Дай час, усе налагодиться”. Але як чекати, якщо я вже відчуваю, що зробила найбільшу помилку в житті? Я кохала Олега, вірила, що ми будемо щасливі, а тепер сиджу й думаю: як я могла так помилитися?
Коли ми з Олегом зустрічалися, все було ніби з казки. Він був уважним, дарував квіти, писав теплі повідомлення, обіцяв, що ми створимо сім’ю, про яку я завжди мріяла. Я бачила в ньому чоловіка, з яким хотіла виховувати дітей, подорожувати, сміятися з дурниць. Наше весілля відбулося три тижні тому — гарне, з білою сукнею, танцями до світанку й тостами про вічне кохання. Я тоді дивилася на Олега й думала: ось воно, моє щастя. Але варто було нам почати жити разом, як казка перетворилася на жах.
Перші насторожені сигнали з’явилися вже наступного дня після весілля. Ми повернулися з короткого медового місяця, і Олег замість того, щоб допомогти мені розпакувати валізи, ліг на диван із телефоном. “Оленко, я втомився, розберіться сама”, — кинув він. Я проковтнула це, вирішивши, що він справді витратив сили. А згодом це стало звичкою. Він не миє за собою посуд, розкидає шкарпетки по всій хаті, а коли я прошу допомогти, відповідає: “Ти ж дружина, це твоя робота”. Моя робота? Я теж працюю, повертаюся додому не раніше за нього, а ввечері ще й готую вечерю, бо він “не любить замовну їжу”. Я думала, шлюб — це партнерство, а не обслуговування одного другим.
Але це ще не все. Олег почав проявляти характер, якого я раніше не помічала. Він дратується з будь-якого приводу: якщо я залишу чашку на столі, якщо попрошу винести сміття, якщо просто захочу поговорити про щось важливе. Минулого тижня я намагалася обговорити наші плани — коли почнемо збирати на авто, як відзначатимемо річницю. А він обірвав: “Оленко, не завантажуй, і справ багато”. Які справи? Лежати на дивані й передивлятися стрічку? Я дивлюся на нього й не впізнаю того хлопця, який клявся кохати мене вічно.
Найгірше — його ставлення до мене. Вчора я готувала вечерю, втомилася після роботи, а він зайшов у кухню й сказав: “Щось твій борщ не такий, як у моєї мами”. Я ледь не кинула в нього черпак. Не такий, як у мами? То йди до мами! Я старалася, хотіла йому приємне зробити, а він навіть дякувати не подумав. А потім ще й додав: “І взагалі, могла б більше слідкувати за собою, а то в халаті ходиш, як бабуся”. Це стало останньою краплею. Я лише три тижні в шлюбі, а він уже критикує мою зовнішність? Я пішла у спальню й проплакала півночі. Не через його слова, а через усвідомлення: це не мій Олег. Це чужа людина, з якою я не хочу жити.
Я подзвонила мамі, розповіла все. Ганна Степанівна вислухала й сказала: “Оленко, шлюб — це праця. Ви притираєтеся один до одного, він звикне, і ти звикнеш. Не поспішай із розлученням, дай йому шанс”. Але який шанс? Я не бачу в ньому бажання змінюватися. Він не вибачається, не намагається допомогти, не цінує мене. Я відчуваю себе покоївкою, а не дружиною. Мама каже, що я занадто емоційна, що всі пари через це проходять. Але я не хочу “проходити”. Я хочу бути з людиною, яка мене поважає, а не з тим, хто вважає, що я зобов’язана йому догоджати.
Сьогодні вранці я сказала Олегу: “Якщо так продовжиться, я подам на розлучення”. Він подивився на мене, ніби то жарт, і відповів: “Та годі, Оленко, не драматизуй. Усе нормально”. Нормально? Для нього, можливо, а для мене — це пекло. Я не впізнаю себе. Де та весела, впевнена дівчина, яка танцювала на весіллі? Тепер я лише намагаюся вгамувати людину, якій, здається, все одно.
Я серйозно задумалася про розлучення. Розумію, що буде нелегко — пояснювати рідним, ділити речі, починати спочатку. Люди пошепки говоритимуть: “Три тижні в шлюбі — і вже розлучається? Що це за дружина?” Але мені байдуже на плітки. Я не хочу жити з людиною, яка робить мене нещасною. Я мріяла про сім’ю, а не про роль обслуги. І якщо Олег не зміниться, я піду. Краще бути самій, ніж із тим, хто тебе не цінує.
Але десь у глибині душі я все ще сподіваюся. Раптом мама права, і це лише “притирка”? Раптом Олег усвідомить, що втрачає мене, і почне докладати зусиль? Я дала собі тиждень. Якщо за цей час нічого не зміниться — піду до адвоката. А поки намагаюся триматися, хоча кожен день з ним — як випробування. Я дивлюся на наше весільне фото і думаю: де той Олег, який обіцяв мені щастя? І як я могла так помилитися? Але одне я знаю точно: я заслуЯ заслуговую більшого, ніж життя з людиною, яка не бачить у мені рівного партнера.
