Ранковий сюрприз від свекрухи
“Доброго ранку, невісточко!” — промовив свекор, Іван Степанович, широко посміхаючись та відчиняючи двері. За ним увійшла свекруха, Надія Михайлівна, з таким невинним виразом обличчя, наче вона нічого й не наробила. Вона ледь посміхнулася та значуче глянула у бік кухні, де, як виявилося, залишила свій “подарунок”. Я, ще не підозрюючи, що мене чекає, кивнула у відповідь, але через п’ять хвилин ледь не скрикнула. Ця жінка вміє здивувати, але не завжди так, як мені б хотілося. І ось я сиджу, намагаючись зрозуміти: чи сміятися, чи хапатися за голову, адже такі сюрпризи від Надії Михайлівни — це вже традиція.
Ми з чоловіком, Олегом, живемо в одному будинку зі свекрами вже півроку. Коли ми одружилися, вони наполігли, щоб ми переїхали до них — будинок великий, місця всім вистачає, та й “родина має бути разом”. Я погодилася, хоча глибоко в душі мріяла про власну квартирку. Іван Степанович — чоловік доброзичливий, з ним легко: він або в гаражі щось майструє, або дивиться футбол, не втручаючись у мої справи. А от Надія Михайлівна — це окрема історія. Вона не зла, ні, але в неї є талант лізти туди, куди її не просять, і називати це “турботою”. Її “сюрпризи” — це завжди щось із підступом.
Того ранку я, як завжди, прокинулася раніше, щоб приготувати сніданок. Олег уже поїхав на роботу, а я планувала зробити млинці, заварити каву та спокійно розпочати день. Але, зайшовши на кухню, я завмерла. На столі стояв величезний казан, накритий кришкою, а поруч — записка: “Оленко, це вам на обід, смачного!” Я підняла кришку і ледь не скрикнула: там був борщ, але не звичайний, а якийсь експериментальний — з купою буряків, дивним запахом і, здається, кілограмом кропу. Я люблю борщ, але цей виглядав так, наче Надія Михайлівна вирішила змішати все, що знайшла в городі, і додати спецій із сусіднього краму.
Я обернулася і побачила свекруху, яка якраз зайшла на кухню. “Ну що, Оленко, оцінила мій подарунок?” — запитала вона з такою гордістю, наче це не борщ, а шедевр вищої кухні. Я вимушено посміхнулася й пробурмотіла: “Дякую, Надіє Михайлівно, дуже… оригінально”. А вона продовжила: “Я вчора до півночі варила, щоб ви з Олегом не голодували. Ти ж постійно на своїй дієті, а чоловікові потрібна справжня їжа!” Справжня їжа? Мої млинці, до речі, Олег їсть із задоволенням, і ніхто ще не скаржився. Але сперечатися з Надією Михайлівною — це наче намагатися перекричати трактор.
Я вирішила не здаватися і натякнути, що ми самі впораємося. “Надіє Михайлівно, — кажу, — дякую, звичайно, але ми з Олегом зазвичай готуємо щось легке. Може, не варто так напружуватися?” А вона у відповідь: “Ой, Оленко, не дякуй, я ж для вас стараюся! Ти молода, ще навчишся господарювати”. Навчишся? Я готую з п’ятнадцяти років, і мої салати на всіх святах розлітаються швидше, ніж її “фірмові” вареники! Але Надія Михайлівна, схоже, вважає, що без її борщу ми тут пропадемо.
Це не перший її “сюрприз”. Минулого тижня вона притягла з льоху три банки квашеної капусти й поставила їх просто у наш холодильник, витіснивши мої кефіри. “Олю, це вам на зиму!” — заявила вона. На зиму? Ми ж живемо в одному будинку, навіщо мені три банки капусти? А місяць тому вона вирішила “допомогти” з прибиранням і переклала всі мої речі в шафі, бо “так зручніше”. Я потім дві години шукала улюблену кофту. Олег лише сміється: “Маму не переробиш, Олю, терпи”. Терпіти? Легко йому казати, він на роботі, а я тут із її сюрпризами розбираюся.
Найсмішніше, що Надія Михайлівна справді думає, що робить нам послугу. Вона не з тих свекрух, що спеціально псують життя — вона справді вірить, що її борщ врятує нас від голоду, а її поради зроблять мене “справжньою господинею”. Але я не хочу бути господинею за її мірками! Я люблю готувати пасту, експериментувати з азійськими спеціями, а не варити казани борщу на тиждень. І я хочу, щоб моя кухня була моєю, а не філіалом кулінарного музею Надії Михайлівни.
Я пробувала поговорити з Олегом, але він, як завжди, зайняв нейтральну позицію. “Олю, — каже, — мама хоче допомогти. З’їж ложку борщу, похвали, і вона заспокоїться”. Ложку? Та я після того борщу до півночі воду пила, бо він був солоніший за Сіваш! Я запропонувала компроміс: нехай Надія Михайлівна готує, але питає, чи потрібно нам щось. Олег пообіцОлег пообіцяв поговорити з нею, але я вже знаю, що найближчими вихідними на мене чекає “сюрприз” у вигляді банки солоних помідорів, які займуть останнє вільне місце у нашому холодильнику.
