Мити підлогу у будинку свекрів? Дякую, не треба! Я, Соломія, у свої тридцять вісім вирішила, що досить жити для інших. Мої свекор і свекруха, Борис Гнатович і Марія Олексіївна, 91 та 84 роки відповідно. Їхній син, мій чоловік Тарас, народився, коли вони вже були у віці, і тепер усі дивляться на мене, ніби я маю стати їхньою рятівницею. Але ж я не наймана прибиральниця! Сусіди шепочуть, родичі натякають, а я твердо сказала: годі.
Ми з Тарасом одружені одинадцять років. Свекорі — не лихі, але й не прості. Борис Гнатович, хоч і з паличкою, але жвавий: читає газети, розповідає про минуле. Марія Олексіївна слабша, сидить у кріслі, в’яже шкарпетки або дивиться серіали. Їхній будинок — старий, з дерева, з купою кімнат, які вони ніяк не хочуть здавати. «Це наше гніздо», — кажуть. І я б не заперечувала, якби це «гніздо» не стало моєю непрошеною турботою.
Спочатку я допомагала їм із радістю: прибирала, готувала, возила до лікаря. Думала — тимчасово. Але роки йшли, а їхні вимоги зростали. Тепер кожен мій прихід супроводжується зітханнями: «Ой, Соломійко, тут би прибрати, а то пилюка!» Я ж працюю копірайтеркою, виховую двійко дітей, плачу за квартиру. Де в мене час на їхні підлоги?
Одного разу все вибухнуло. Приїхали на вихідні, а Марія Олексіївна одразу сунула мені відро: «Помий, будь ласка, а то ноги болять». Я остовпіла. Невже я тепер офіційна прибиральниця? Відмовилася: «Вибачте, у мене спина». Борис Гнатович буркнув: «Молоді тепер ледачі». Ледачі?! Я після роботи бігаю по кружках, готую, перевіряю уроки — і це ледачість?
Я сказала Тарасові: більше не буду мити їхню підлогу. Він, як завжди, замирив: «Вони ж старенькі, допоможи». Допомога — це не одне й те саме що десятирічна повинність! Запропонувала найняти прибиральницю, але Тарас розвів руками: «Вони чужих не пустять». А я — не чужа? Може, мені ще й форму службовця видати?
Сусіди вже обмовляють. Тітка Ганя з-за плота якось зачепила: «Свекорі слабкі, а ти їм відмовляєш? Вони ж для Тараса життя клали!» А хто для моїх дітей кладе? Чому всі вважають, що моє життя має обертатися навколо їхнього будинку? Я поважаю їх, але я не їхня служниця. Хочу водити дітей у парк, вчитися малюванню, просто дихати, не думаючи про чужий пил.
Запропонувала компроміс: покупки, лікарі — так, прибирання — ні. Марія Олексіївна скривилася: «Ти що, незнайомців до нас вести хочеш?» А Борис Гнатович додав: «Ми ж тебе за рідну вважали». Рідна — не значить безвідмовна! Чому ніхто не питає, як я себе почуваю? Я вже мрію про переїзд кудись, де мене не будуть оцінювати за чистотою чужих підлог.
Подруга Настя сказала: «Став межі, інакше з’їдять». І я поставила. Нехай шепочуть, нехай ворхЯ зрозуміла, що коли кажеш “ні”, це не зрада, а початок власної свободи.
