Тепер я прошу лише тарілку борщу
Мені сімдесят сім, і я дожила до того дня, коли прошу у своєї невістки, Оксани, всього лише тарілку борщу. Ще недавно я вважала, що її обов’язки — це тримати хату в чистоті, готувати, вишивати, доглядати за родиною, як це робила я колись. Але життя змінилося, і я, Ганна Іванівна, зрозуміла, що мої сподівання залишилися в минулому. Мене забрали до себе син Тарас і Оксана, і тепер я живу в їхньому домі, відчуваючи себе то гостя, то тягар. Моє серце болить від цієї думки, але я вчуся приймати справжнє, хоча образа все ще тліє всередині.
Колись я була господинею великої хати. Вставала з півнями, варила борщі, пекла паляниці, вишивала рушники, виховувала Тараса. Мій чоловік, царство йому небесне, працював на фабриці, а я тримала домівку в порядку, щоб він повертався до затишку. Я думала, що так і має бути: жінка — берегиня, а невістка, коли прийде час, продовжить ці традиції. Коли Тарас привів Оксану, я сподівалася, що вона стане мені дочкою, що ми разом клопотатимемося по господарству, ділитимемося рецептами, як у старі добрі часи. Але все вийшло інакше.
Оксана — жінка сучасна. Працює в офісі, завжди з телефоном, одягається модно, готує рідко. Коли вони з Тарасом одружилися, я ще жила у своїй хаті, але два роки тому здоров’я підвело — ноги послабли, голова запаморочилася. Тарас наполіг, щоб я переїхала до них: “Мамо, ми впораємося, тобі буде краще з нами”. Я погодилася, продала хату, щоб не бути їм на тягар, і віддала гроші на ремонт їхнього дому. Думала, допомагатиму по господарству, як зможу. Але виявилося, що Оксана не хоче моєї допомоги — і моїх сподівань теж.
З першого дня я помітила, що їй не подобається, коли я лізу на кухню. Я якось запропонувала зварити борщ, як Тарас любить, а вона посміхнулася й сказала: “Ганно Іванівно, не турбуйтеся, я замовиму їжу, швидше буде”. Замовиме? Я звикла, що їжа — це клопіт, а не кнопка в додатку. Я намагалася прибирати, але Оксана м’яко спиняла: “Не треба, у нас пилосос-робот”. Робот? А де душа, де тепло? Я мовчала, але всередині росло почуття, що я тут зайва. Тарас, мій син, лише похитував плечима: “Мамо, Оксана справляється, відпочивай”. Відпочивай? У мої сімдесят сім відпочинок — це не сидіти склавши руки, а почуватися потрібною.
Найболючіше — її ставлення. Я завжди вважала, що невістка повинна шанувати свекруху, допомагати, слухати поради. Але Оксана робить все по-своєму. Вона готує якісь салати з авокадо, а не деруни, як я вчила. Дім у них чистий, але холодний — нема ти дрібничок, які роблять його живим: ні вишитих серветок, ні запаху свіжого хліба. Я якось натякнула: “Оксанко, може, паляницю спеклемо, Тарас любить з маком”. А вона відповіла: “Ганно Іванівно, ми тепер менше борошняного їмо, дієта”. Дієта? А душа чим годується?
Я почала ображатися. Думала, вона не поважає мене, не цінить мій досвід. Намагалася поговорити з Тарасом: “Сину, твоя жінка взагалі за хату не тримається, все на замовлення, все через телефон. Хіба це родина?” Але він лише відмахнувся: “Мамо, у нас усе гаразд, не накручуй”. Гаразд? Для них, може, і гаразд, а я почуваюся, як меблі, які переставили в кут. Сусідка, коли я їй поскаржилася, сказала: “Ганно, часи інші, невістки тепер не такі”. Але я не хочу звинувачувати часи. Я хочу, щоб мене бачили, а не просто годували й укладали спати.
Нещодавно я зрозуміла, що більше не можу. Оксана готувала вечерю — щось із куркою та дивним соусом. Я сиділа у своїй кімнаті, слухала, як вони з Тарасом сміються, і раптом відчула себе чужою. Устала, пішла на кухню й сказала: “Оксанко, звари мені, будь ласка, тарілку борщу. Звичайного, як я люблю, з картоплею”. Вона здивувалася, але кивнула: “Добре, Ганно Іванівно, завтра зроблю”. І от учора вона принесла мені борщ — звичайний, теплий, майже як мій. Я їла і ледь не заплакала. Не через смак, а тому, що зрозуміла: це все, що я тепер прошу. Не вишивання, не прибирання, не моїх правил — просто тарілку борщу.
Я усвідомила, що мої сподівання були з іншого життя. Оксана не стане такою, як я, і, можливо, це й не погано. Вона працює, втомлюється, а я, у свої роки, вже не можу судити, як має жити їхня родина. Але мені боляче, що я не потрібна так, як раніше. Тарас любить мене, я знаю, але він зайнятий своїм життям. А я сиджу в їхньому домі й думаю: де та жінка, яка керувала всім? Залишилася лише бабуся, яка просить борщ.
Я вирішила не здаватися. Навчатимуся жити по-новому: дивитися свої серіали, гуляти у дворі, дзвонити старим подругам. Може, попрошу Оксану навчити мене замовляти їжу по телефону — раптом сподА поки що я просто дякую за цей борщ, теплий і простий, як щирість, якої мені так бракує.
