Коли мій син Тарас з невісткою Олесею прийшли до мене на вечерю, я, як завжди, накрила стіл, ніби на свято: борщ, котлети, пюре, салат — усе, що він так любить. Але коли Тарас роззувся в передпокої, я мало не впала: на обох його шкарпетках роззявлялися діри, з яких нахабно визирали пальці! Я завмерла, ніби мене громом вдарило. Невже це мій син, якого я виховувала, одягала, вчила доглядати за собою, ходить у таких обносках? І де, прошу, очі в його дружини? Ви ж розумієте, це вже якась межа! Я досі не можу прийти до тями після цього видовища, і мені потрібно виговоритися, інакше просто трісну від обурення.
Я, Наталка Петрівна, все життя старалася, щоб мій Тарас ні в чому не потребував. Шила йому сорочки, купувала найкращі чоботи, навіть якщо доводилося себе обмежувати. Він виріс, став інженером, одружився з Олесею — дівчиною, яка тоді здавалася мені милою та господарською. Вони живуть у своїй квартирі, обидва працюють, начебто все у них гаразд. Я не лізу в їхнє життя, але інколи запрошую на вечерю, щоб побачитися, пригодувати їх домашньою їжею. І ось, будь ласка, я в жаху від його шкарпеток! Це не просто діри — це крик про допомогу, сигнал, що в їхньому домі щось пішло не так.
Все почалося, коли вони зайшли. Я, як завжди, метушилася, розставляла тарілки, підігрівала котлети. Тарас зняв чоботи, і я кутком ока глянула на його ноги. Спочатку подумала, що це мені здалося: не може бути, щоб мій син, завжди акуратний, ходив у лахмітті. Але ні, це були шкарпетки, які, здавалося, пережили апокаліпсис — діри з обох боків, п’ятки стерті, а пальці визирають, немов просяться на волю. Я завмерла, навіть ложку впустила. Олеся, помітивши мій погляд, хихикнула: «Ой, Наталко Петрівно, це він сам, я йому сто разів казала нові купити». Сам? А ти, кохана, куди дивилася?
Під час вечері я не могла зосередитися. Дивилася на Тараса, який із задоволенням уплітав борщ, і думала: як дійшло до такого? Я його виховувала не для того, щоб він ходив, як жебрак. А Олеся сиділа, балакала про свою роботу, ніби нічого не сталося. Я не витримала й сказала: «Тарасю, сину, що з твоїми шкарпетками? Це ж соромно!» Він зніяковів, знизав плечима: «Мамо, та годі, просто старі, не встиг викинути». Не встиг? А Олеся додала: «Наталко Петрівно, він сам їх одягає, я ж не стежу за його гардеробом». Не стежиш? А хто ж має доглядати за чоловіком, як не дружина?
Я намагалася стримуватися, але серце кипіло. Після вечері, коли Олеся пішла у вітальню, я пошепки спитала Тараса: «Сину, у вас що, грошей на шкарпетки немає? Чи прати некому?» Він тільки махнув рукою: «Мамо, не починай, усе гаразд. Просто не помітив». Не помітив? Та ці діри видно з Місяця! Я хотіла поговорити з Олесею, але побоялася, що вона знову віджартується. Замість цього я пішла до своєї шафи, дістала пару нових шкарпеток, які купила Тарасові на день народження, і підсунула йому: «Візьми, надінь, а то дивитися боляче». Він посміхнувся, подякував, але я бачила — йому байдуже.
Відпустила їх додому, але спати не могла. В голові крутилося: як так? Олеся, звісно, працює, втомлюється, але хіба це виправдання? Я в її віці й роботу тягнула, і за домом доглядала, і за чоловіком, і за дитиною. А вона що, не може кинути три пари шкарпеток у пральку чи нові купити? У магазині їх десятки, на будь-який гаманець! Чи це тепер модно — ходити в лахмітті? Я згадувала, як Олеся завжди акуратна, з манікюром, а мій син — у шкарпетках, що розлізаються. І це не просто шкарпетки — це символ! Символ того, що їй, мабуть, начхати на чоловіка.
Наступного дня я подзвонила подрузі, Марійці, щоб виговоритися. Вона вислухала й сказала: «Наталко, це не твоя справа. Вони дорослі, самі розберуться». Дорослі? А хто тоді за них має подбати, якщо Тарас ходить, як волоцюга? Марійка додала: «Може, Олеся не вважає це своїм обов’язком. Зараз жінки інші». Інші? Я не проти, нехай працюють, кар’єру будують, але елементарна турбота про чоловіка — це що, теж застаріло? Я не вимагаю, щоб вона щодня борщ варила, але шкарпетки-то можна зашити!
Я вирішила поговорити з Олесею. Подзвонила, запросила на чай, щоб без Тараса. Сказала: «Олесю, вибач, що втручаюся, але як ти можеш допустити, щоб Тарас у таких шкарпетках ходив? Це ж твій чоловік». Вона здивувалася: «Наталко Петрівно, він дорослий, сам вибирає, що вдягнути. Я йому сто разів казала нові купити». Дорослий? А ти, виходить, не бачиш, що він у дірявих ходить? Я натякнула, що дружина має стежити за такими речами, а вона лише усміхнулася: «У насТа все ж таки купила Тарасові цілий пакет нових шкарпеток і тихцем поклала його в шафку, щоб хоч так подбати про сина.
