**Обіда тридцять років**
Вже тридцять років я не спілкуюся зі своєю свекрухою, Ганною Кирилівною. Все почалося з того, що на нашому з Дмитром весіллі вона подарувала нам мішок пшона й набір потертих тарілок. Тоді я була молодою, закоханою, сповненою надій, і цей «подарунок» сприйняла як плювок у душу. А тепер Дмитро, мій чоловік, просить мене доглядати за нею, бо вона теже лежача. «Оленко, — каже, — це ж моя мати, вона одна, хто їй допоможе?» А я дивлюся на нього й думаю: «Я не хочу бачити твою матір, Дмитре. Після всього, що було, я не зобов’язана». Та все ж ця ситуація не дає мені спокою — я розриваюся між старою образою й відчуттям, що, може, час поставити крапку в цій історії.
Тридцять років тому, коли ми з Дмитром одружилися, я була на сьомому небі. Ми були молоді, без копійки в кишені, але кохання здавалося найважливішим. Весілля було скромним у невеликому ресторані, але ми з батьками постаралися, щоб все виглядало гарно. Мої мама й тато дали нам гроші на меблі, друзі зібралися на посуд, а от Ганна Кирилівна… Вона вручила нам мішок зерна й шість пошарпаних тарілок, які, судячи з вигляду, пам’ятали ще її власне весілля. «Це вам на господарство», — сказала вона з такою усмішкою, ніби це діаманти. Тоді я ледве стримала сльози. Не тому, що чекала дорогого подарунка, а тому, що відчула: вона мене не приймає. Ніби я для неї — пусте місце, не гідна нічого кращого.
Дмитро тоді лише плечима здвигнув: «Оленко, не бері до серця, мама така, вона так дбає». Але я не могла цього забути. Ганна Кирилівна від самого початку давала зрозуміти, що я їй не пара. Вона постійно критикувала, як я готую, як веду господарство, як вдягаюся. «Оленко, ти що, борщ без буряка вариш? У нас так не роблять», — казала вона, стоячи біля плити в моєму власному домі. Кожен її візит був як іспит, який я ніколи не могла скласти. А після того весільного «подарунка» я просто перестала з нею спілкуватися. Сказала Дмитру: «Або вона припиняє лізти в наше життя, або я не хочу її бачити». Він обрав мене, і ми домовилися, що Ганна Кирилівна буде приходити лише до нього, без мене. Так і жили — тридцять років без жодного слова.
За ці роки ми з Дмитром збудували своє життя. Виростили дітей, купили квартиру, потім будинок за містом. Я працювала, вела господарство, була поруч із чоловіком у важкі часи. А Ганна Кирилівна жила своїм життям — у своїй маленькій квартирці, з сусідками, з городом. Дмитро навідувався, допомагав грошима, ремонтом, але я трималася осторонь. І мене це влаштовувало. Я не відчувала провини — вона сама обрала такий шлях, коли вирішила, що я не гідна її сина. Але тепер усе змінилося.
Місяць тому Дмитро прийшов додому похмуріший від хмари. «Оленко, — каже, — мама слегла. Інсульт, вона майже не рухається. Лікарі кажуть, потрібен догляд». Я висловила співчуття, але коли він додав: «Я хочу, щоб вона жила з нами, і прошу тебе їй допомагати», я мало не задихнулася від обурення. Допомагати? Їй? Жінці, яка тридцять років тому принизила мене перед усіма на весіллі? Яка ні разу не вибачилася, не спробувала налагодити стосунки? Я подивилася на Дмитра й сказала: «Ти серйозно? Після всього, що вона зробила, я маю стати її сидАле глибоко в серці я відчуваю, що рано чи пізно доведеться зробити вибір між власною гордістю та тим, щоб не зробити боляче людині, яку я люблю.
