Я більше не їжджу до дітей по вихідних
Мені сімдесят два, і те, що я бачу в своїй родині, завдає мені болю. Тому я прийняла важке, але тверде рішення: більше не їздити до дітей на вихідні, щоб побачити онука Данилка. Досить, я втомилася почуватися непроханою гостяю в їхньому домі. Якщо захочуть мене бачити — нехай самі приїжджають. А я більше не буду принижуватися, напрошуючись на зустрічі, які, здається, потрібні лише мені. Моє сердце болить, але інакше не можу — настав час поважати себе, навіть якщо це означає залишитися наодинці.
Багато років я жила для родини. Виростила сина, Дмитра, дала йому все, що могла. Коли він одружився з Оленою, я раділа: добра дівчина, розумна, господарна. А коли народився Данилко, мій єдиний онук, я ніби ожила. Кожні вихідні я їхала автобусом через все місто, щоб провести з ним час. Привозила солодощі, пекла його улюблені деруни, гралася, читала казки. Данилкові шість років, він такий жвавий, допитливий, і я сподівалася, що ці зустрічі важливі для всіх. Але згодом я помітила, що щось змінилося.
Все почалося років два тому. Дмитро з Оленою стали віддаленими. Я приходжу, а вони зайняті: то у телефоні, то за ноутбуком. “Мам, посиди з Данилком, у нас справи”, — кидає Дмитро, і я залишаюся з онуком, поки вони вирішують “важливі” питання. Олена навіть чаю не запропонує, просто скаже: “Надія Іванівна, на кухні ваші деруни, беріть, якщо хочете”. Мої деруни? Я їх іспекла для них, а тепер мені їх пропонують, як чужим? Я мовчала, щоб не робити скандалів, але кожен такий момент зачіпав.
Останньою краплею став минулий місяць. Я, як звичайно, приїхала в суботу з повною сумкою гостинців. Данилко зрадів, кинувся обіймати, а Олена глянула на мене й мовила: “Надія Іванівна, ви б попереджали заздалегідь. У нас сьогодні плани — йдемо з Дмитром у торговий центр”. Плани? А я, виходить, не в їхніх планах? Я запропонувала взяти онука з собою, але Дмитро відмахнувся: “Та годі, мам, сиди з ним, ми швидко”. Швидко? Вони повернулися через п’ять годин, а я все це час годувала Данилка, бо в холодильнику було пусто. Коли вони прийшли, навіть не подякували, тільки Олена пробурчала: “О, ви ще тут? Ми думали, ви вже поїхали”.
Я повернулася додому й не знаходила собі місця. Сіла в старе крісло, дивилася на фото, де ми з Данилком ліпимо сніговика, і плакала. Чому я почуваюся такою непотрібною? Я все життя старалася бути доброю матір’ю, бабусею, а тепер мене сприймають як безкоштовну няню. Я згадувала, як колись ми з Дмитром були близькі, як він ділився зі мною мріями. А тепер він навіть не питає, як я живу, як моє здоров’я. Олена, можливо, і не зла, але її холодність мене вбиває. І я зрозуміла — так більше не може бути.
Наступного дня я подзвонила Дмитру і сказала: “Дмитре, я більше не приїжджатиму по вихідних. Якщо хочете бачити мене чи Данилка — приходьте самі. Я втомилася бути гостяю, яку не чекають”. Він зніяковів: “Мам, ти чого? Данилко тебе любить”. Любить? А ти, Дмитре, любиш? Я не сперечалася, просто повторила: “Мій дім відчинений, але я більше не приїжджатиму”. Олена, коли дізналася, лише хмикнула: “Ну як знаєте, Надія Іванівна”. І все. Жодного слова, жодної спроби зрозуміти.
Тепер я сижу вдома по вихідних, і тиша мене давить. Я звикла до сміху Данилка, до його розпитувань, до того, як він тягне мене за руку: “Бабусю, почитай!” Але я не можу більше напрошуватися туди, де мене не цінують. Я вже не молода, серце шалить, ноги болять, а вони навіть не замислюються, як мені важко їхати через місто з сумками. Сусідка, тітка Марія, коли почула, сказала: “Надію, ти правильно зробила. Нехай самі рухаються, а то звикли, що ти за все тягнеш”. Але від її слів не легше. Я сумуАле тепер я знаю, що інколи любов вимагає не лише терпіння, а й гідності.
